«І як намісник дав знака йому говорити, то Павло відповів: Я знаю, що від літ багатьох ти суддя для народу цього, тому буду сміліш боронитись. Ти можеш довідатися, що нема більш дванадцяти день, як прийшов я до Єрусалиму вклонитися. І вони ані в храмі, ані в синагогах, ні в місті мене не здибали, щоб я з ким сперечався, або колотнечу в народі здіймав. І не можуть вони довести тобі того, у чому тепер оскаржають мене. Але признаюсь тобі, що в дорозі оцій, яку звуть вони єрессю, я Богові отців служу так, що вірую всьому, що в Законі й у Пророків написане. І маю надію я в Бозі, чого й самі вони сподіваються, що настане воскресення праведних і неправедних. І я пильно дбаю про те, щоб завсіди мати сумління невинне, щодо Бога й людей. А по довгих роках я прибув, щоб подати моєму народові милостиню та приноси. Ось при цьому знайшли мене дехто з юдеїв азійських очищеного в храмі, а не з натовпом чи з колотнечею. Їм належало б ось перед тебе прибути й казати, коли мають вони що на мене. Або самі ці нехай скажуть, чи якусь неправду знайшли на мені, як я в синедріоні стояв, крім отого єдиного виразу, що я його крикнув, стоячи серед них: За воскресення мертвих приймаю від вас суд сьогодні!»
Мене досі притягають калейдоскопи. Мені подобається дивитися, як складаються і змінюють свої контури візерунки. У моєму дитинстві ці візерунки були зовсім простими, а зараз вони іноді являють справжні витвори мистецтва: здавалося б, мені, дорослій людині, не пристало цікавитися іграшками, але часом важко не задивитися на такі вигадки.
У наші дні візерунки часто складаються у впізнанні фігури: технології дозволяють робити в цьому сенсі речі фантастичні. Але допустимо, у нас у руках калейдоскоп старого зразка, де шматочки утворюють чисто абстрактні візерунки. Ти вертиш його, вертиш, і раптом несподівано вийшла фігура, скажімо, фігура схожа на людину! Це зачаровує. Цю мить важко забути.
Щось подібне ми бачимо в оповіданні Луки про суд Фелікса. (Знову-таки перед нами лише короткий виклад. Павло лише другий раз з’являється перед римським намісником: вперше, перед Галліоном у Коринті, справа розсипалася раніше, ніж він відкрив рота. Людина, яка хоче виступити перед натовпом, що збирається її лінчувати, не стане обмежуватися парою хвилин перед представником імператора.) Можливо, інший читач Дій, діставшись до цього місця, стомлено зітхне: «Знову починається: не винен щодо Храму… вірить Пророкам… воскресіння… чули вже, чули». Насправді, і так, і ні. Лука перевертає калейдоскоп: речі начебто ті ж самі, але на дещо іншій лад.
По-перше, Павло спростовує головне звинувачення, висунене проти нього: ніби він створив хвилювання в Храмі і спробував осквернити Храм. Спростовує не в сенсі «відмахується» від нього, а в сенсі «аргументами доводить» свою невинність. У Єрусалимі він пробув менше тижня (12 днів у країні мінус 5 днів під вартою в Кесарії; в. 1). Він поводився тихо, публічно не виступав і вже точно не вплутувався в суперечки і дебати. Можна уявити, що апостолові було нелегко так себе поводити, але він так повівся, і зараз йому є, що відповісти намісникові. Він не збирав натовпу ні в Храмі, ні в синагозі, ні взагалі в місті (в. 12). Він знає, що інакше, ніж зухвалими лжесвідченнями звинувачення довести неможливо (в. 13).
Але перш ніж пояснювати (в. 18-19), що він робив у Храмі, – а йому не було необхідності там знаходитися, бо можна було просто відвідати церкву і відбути в Антіохію або інше місце, – він хоче розповісти в цілому, чим займається. Більше того, він зізнається у своїй приналежності (звичайно, не керівництві) до назорейської секти, хоча і називає її інакше – старим словом «Дорога» (див. Дії 9:2; 16:17; 18:25-26; 19:9, 23 і в. 22 у наступному уривку). І він визнає, що євреї-нехристияни вважають Дорогу лише сектою, «єрессю» (до речі, відповідне грецьке слово означає лише «напрям», «партія» і не обов’язково має принизливий сенс. У тому ж сенсі «партії» – фарисеї і саддукеї.) Але для Павла Дорога – це не якась одіозна ексцентрика в рамках юдаїзму, не маленька група з дивними чудасіями. Це основна лінія: «В дорозі оцій, яку звуть вони єрессю, я Богові отців служу так, що вірую всьому, що в Законі й у Пророків написане».
Іншими словами, Павло претендує на важливу моральну, богословську і біблійну істину. Для нього християнство не відхід від Писання і традиції незрозуміло куди, а саме Дорога, через яку виконуються обіцяння Божі. Відповідно, сам Павло не відступник від юдаїзму, а людина, глибоко вірна юдаїзму. Він завжди повторював, що Ісус не відвернув його від віри батьків, але навпаки, відкрив справжній задум і лице Бога Авраамового. Згадаємо, що він сказав про своє минуле життя і про тих, хто все ще розділяє погляд, який він сам колись розділяв: «Мають ревність про Бога, але не за розумом» (Рим. 10:2). Для Павла знання Бога в особі Ісуса Месії означала не зраду віри предків, але найглибше її дотримання.
Зокрема, і тут ця промова перекликається з коротшим виступом у синедріоні, Павло розділяє основну, стандартну надію юдаїзму. Звичайно, її розділяли не всі, як апостол прекрасно знав (і навіть декілька сцен тому використовував цей факт заради своєї вигоди). Тут він виступає дещо зухвало-провокаційно: чи наважаться саддукейські первосвященики при всіх не погодитися з цією надією? Про надію Ізраїлю говорять Псалми і Пророки, вона виростає з древньої юдейської віри в те, що Бог Авраама – «Суддя усієї землі» (див. Бут. 18:25), що Він судить справедливо і одного разу виправить весь світ (Дії 3:21), позбавить його від тління, несправедливості і самої смерті. Одним словом, «воскресіння праведних і неправедних» не є якесь дивне і одіозне вчення, приліплене до більш менш правдоподібного в іншому символу віри. Воно нерозривно пов’язане з остаточним Божим судом над світом. Така велика надія Ізраїлю. І псалми кажуть, що така велика надія і всього творіння (Пс. 96:10-13; 98:7-9).
І саме тому Павло йде на такий суд. Не тому, що він хоч на секунду припускає безпомилковість римської юстиції. Стосовно цього в апостола немає ілюзій. Не тому, що він як римський громадянин дивиться в рожевих окулярах на імператора: ніби, вже він розбереться. Павло розуміє, що імператор – язичник і кощунник, що вимагає поклоніння, яке личить одному лише Ісусу. Ні, справа в іншому: Бог є Творець, Який у майбутньому призве весь світ до відповіді, яку доручив людській владі здійснювати частку цієї справедливості. Влада іноді відповідає своєму призначенню, іноді не відповідає, тому народ Божий повинен не лише захищатися, але і нагадувати чиновникам про їх обов’язок. Воскресіння – не лише центр християнської віри: воно також лежало в основі християнського пояснення того, навіщо потрібні земні судді. Звернемо увагу, наскільки часті і важливі судові процеси в оповіданні Луки. Блага звістка учить, що Бог виправить світ: цей процес почався з явленням Ісуса, завершиться з другим пришестям Ісуса, але триває в проміжку між цими двома подіями. Лука хоче, щоб ми дивилися під цим кутом і на життя церкви. Комфортного існування чекати не слід. Не потрібно думати, що наша проповідь пройде як по маслу і буде зустрінута на ура. Якщо відновлення миру дійсно відбувається зокрема через нас, через християн, нас може чекати іноді і мучеництво, хоча іноді – виправдання.
Звідси зрозуміло, чому у в. 16 Павло повторює сказане перед синедріоном (23:1): він завжди намагався жити з чистим сумлінням. Настає велике Виправлення, і краще вже зараз жити без плям на совісті. Так, помилок не уникнути, але завжди потрібно намагатися визнавати, сповідувати і загладжувати свої гріхи. Павло незмінно так чинив і свідомо він ніколи не зробив би нічого всупереч Божій волі або на шкоду іншим людям. Для тих, хто звик вважати апостола баламутом, це може бути несподівано, але подивіться, що він пише в 1Кор 10:31-33: «Коли ви їсте, чи коли ви п’єте, або коли інше що робите, усе на Божу славу робіть! Не робіть спокуси юдеям та гелленам, та Церкві Божій, як догоджую й я всім у всьому». Цьому правилу він завжди намагався слідувати. І тому звинувачення проти нього виявляються при найближчому розгляді сміхотворними.
Коли Павло торкається цих деталей (в. 18-19), усе стає на свої місця. Досі Лука не згадував про збір пожертвувань, який так сильно займав Павла при написанні 2 Послання до Коринтян. Зараз ми бачимо, що по цій лінії він докладав серйозних зусиль: передати «милостиню та приноси» жебракам зі свого народу. (Слово «приноси» може означати «жертво приноси», але хоча Павло брав участь у принесенні жертви в Дії 21:26, у даному контексті сенс загальніший; див. Рим. 15:16.) Вражаюча справа, якщо замислитися: перед Феліксом і первосвящениками Павло резюмує так усю свою язичницьку місію! Кінець же здійснюється тоді, коли Павло очищається і молиться в Храмі (Дії 24:18).
Отже, робить висновок апостол, звинувачення безпідставні. Так, деякі азійські юдеї стверджували, ніби я ввів язичника в Храм, але їх тут немає, і я як громадянин маю право вимагати, щоб вони висловили мені це в обличчя. Так, первосвященики слухали мене на синедріоні, але вони можуть інкримінувати мені хіба тільки слово про древню батьківську надію. І, можливо, подумки додав він, через цю надію я тут і знаходжуся, бо здійснюється вона в Ісусі Христі: частково вже здійснилася і повністю здійсниться в майбутньому.
Перед нами дуже сильна промова: і в риторичному, і в історичному, і в богословському, і в особистому плані. За своїм рівнем вона не поступається Павловим посланням. Далі в Діях в апостола буде ще одна промова, перед Агріппою II (роз. 26). Але тут ми бачимо фундамент, на якому він стоїть. І видна не низка розрізнених тем, а повна і ясна картина, цілісний образ людини – свідоцтво, зразок і обіцяння.