«А в Дамаску був учень один, на ймення Ананій. І Господь у видінні промовив до нього: Ананію! А він відказав: Ось я, Господи! Господь же до нього: Устань, і піди на вулицю, що Простою зветься, і пошукай в домі Юдовім Савла на ймення, тарсянина, ось бо він молиться, і мужа в видінні він бачив, на ймення Ананія, що до нього прийшов і руку на нього поклав, щоб став він видющий… Відповів же Ананій: Чув я, Господи, від багатьох про цього чоловіка, скільки зла він учинив в Єрусалимі святим Твоїм! І тут має владу від первосвящеників, щоб в’язати усіх, хто кличе Ім’я Твоє. І промовив до нього Господь: Іди, бо для Мене посудина вибрана він, щоб носити Ім’я Моє перед народами, і царями, і синами Ізраїля. Бо Я покажу йому, скільки має він витерпіти за Ім’я Моє. І Ананій пішов, і до дому ввійшов, і руки поклавши на нього, промовив: Савле брате, Господь Ісус, що з’явився тобі на дорозі, якою ти йшов, послав ось мене, щоб став ти видющий, і наповнився Духа Святого! І хвилі тієї відпала з очей йому ніби луска, і зараз видющий він став… І, вставши, охристився, і, прийнявши поживу, на силах зміцнів.»
Йшов концерт. Я роздивлявся музикантів в оркестрі. Серед них десь позаду сидів чоловік, який виглядав так, що немов дійство йому дуже, дуже нудне. Більше того, в якійсь момент він відлучився на півгодини. (Подейкують про музикантів, яких можна знайти в барах біля концертних залів. Замовляючи напій, вони вголос рахують такти: «Дев’яносто три, два, три, чотири; дев’яносто чотири, два, три, чотири, біле сухе, будь ласка; два, три, чотири; дев’яносто шість, два, три, чотири».) Коли він повернувся, на обличчі його була написана все та ж нудьга. Музика була приголомшлива, а він, здавалося, не має до неї анінайменшого відношення. Нарешті, справа підійшла до кульмінації симфонії. От вже майже самий кінець. Він встав, глибоко зітхнув і узяв свою пару тарілок. Всього кілька секунд залишилося. Чи не пропустить? І от… одним рішучим ударом він увінчав вирішальний акорд великої мелодії. Симфонія закінчилася, і в залі довго не стихали оплески. Диригент, вказуючи на різних музикантів, що внесли той або інший вклад, добрався нарешті і до нього. Слухачі засміялися, але теж зааплодували. Це був його момент слави! Я думав про нього, коли їхав автобусом назад додому, на свою околицю. На якусь мить ця людина стала королем світу.
Можливо, частково так почував себе Ананія, коли Господь послав його вітати Савла і повернути йому зір. Більше ми про Ананію ніде не чуємо. Ми не знаємо, як він став учнем Ісуса. Взагалі за винятком цього уривка, ми нічого про нього не знаємо. Але цього достатньо! Він був віруючим, він знав, як чути голос Ісуса; він був готовий послухатися велінню, хоча воно на перший погляд виглядало сміхотворним і небезпечним; він пішов, куди його послали, і зробив те, що йому сказали. І зробив з любов’ю, милістю і мудрістю. Більшого і вимагати неможливо.
Взагалі дивно, що до моменту появи в Дамаску Савла з Тарсу там взагалі залишалися якісь християни. Адже вони чули про його швидкий прихід: не щодня первосвященик відряджає молодого фанатика з місією у віддалене місто в чужій країні, щоб карати єретиків. (Савл був фарисеєм, а тому сам по собі офіційних повноважень не мав. Як ми вже сказали, фарисейство було лише популярним рухом: влади його члени не мали.) Савл з його ревнощами по Богові і Закону був готовий вжити навіть рішучіші заходи, ніж планував первосвященик. (Хоча без сумніву, первосвященик, подібно до багатьох правителів, був лише радий звалити брудну роботу на іншого.) Ананії і всім дамаським християнам, мабуть, було дуже тривожне: хто міг знати, як обернуться події!
Звернемо увагу, як Господь оповістив Ананію, що Він повідомив Ананії про Савла.
«Ось бо він молиться» – але хіба мало хто молиться? Молилися всі фарисеї, взагалі усі благочестиві євреї. Можливо, Савл лише вимолює сил і натхнення для нових гонінь на християн? Але ні: «Мужа в видінні він бачив, на ймення Ананія, що до нього прийшов і руку на нього поклав, щоб став він видющий». Видіння про видіння – досить незвично, але Ананія зрозумів сенс. Проте серце в нього ще неспокійне: адже відомо, навіщо явився Савл у Дамаск; відомо, скільки бід він вже встиг принести в Єрусалимі, – і до нього йти після цього? І тут Всевишній відкриває Ананії щось важливе і нове: у Луці стосовно цього доки не було сказано ні слова, хоча згодом в Діях Павло згадає про це як про частину первинного видіння. Виявляється, Савл покликаний для особливої місії. Настав час: язичницький світ повинен почути єврейську радісну звістку про Бога Аврама, Ісака та Якова. І для цього завдання Бог обирає людину, яка більше за всіх своїх сучасників намагалася задавити радісну звістку. Віднині ніхто не зможе сказати, що проповідь язичникам розпочата людьми, яким не було діла до Ізраїлю і його традицій або які не розуміли, наскільки важливий Закон. Бо це зробила людина, колись відома як жорсткий, фанатичний фарисей-ультранаціоналіст. А ще кажуть, що в Бога немає почуття гумору!
Причому єврейського гумору. Як це часто буває з єврейським гумором, жарт несе в собі великий сенс. Ананія розумів цей сенс; він знав, що повинен коритися, і він покорився. «Іди», – сказав Господь, і він пішов. Більше того, Ананії доручено сповістити Савлу про його майбутню долю: Савлу теж доведеться страждати заради Імені, причому страждати постійно. Ніхто не зможе сказати, що він (чи інші апостоли) зайнявся християнською проповіддю заради зручного життя, людської слави чи багатства. Згадуються відомі слова Дитріха Бонхефера: коли Бог когось закликає, Він закликає йти і померти. Так було з Савлом; так було з Ананієм; так йде справа і з нами.
Як м’яко і по-доброму розмовляє Ананія із Савлом! «Савле брате» – починає він. Брат! Частина сім’ї! Це ті узи спорідненості, про які Ісус сказав Савлу у видінні: гнати християн означає гнати Його самого. Якщо Савл зрозуміє це, він зрозуміє усе. І от на Савла поклали руки, пелена спала з його очей, і він прозрів. Він прийняв хрещення і їв.