«І він зараз зачав у синагогах звіщати про Ісуса, що Він Божий Син, І дивом усі дивувалися, хто чув, і говорили: Хіба це не той, що переслідував в Єрусалимі визнавців оцього Ім’я, та й сюди не на те він прибув, щоб отих пов’язати й привести до первосвящеників? А Савл іще більше зміцнявся, і непокоїв юдеїв, що в Дамаску жили, удоводнюючи, що Той то Христос. А як часу минуло доволі, юдеї змовилися його вбити, та Савлові стала відома їхня змова. А вони день і ніч чатували в воротях, щоб убити його. Тому учні забрали його вночі, та й із муру спустили в коші.
А коли він до Єрусалиму прибув, то силкувався пристати до учнів, та його всі лякалися, не вірячи, що він учень. Варнава тоді взяв його та й привів до апостолів, і їм розповів, як дорогою той бачив Господа, і як Він йому промовляв, і як сміливо навчав у Дамаску в Ісусове Ймення. І він із ними входив і виходив до Єрусалиму, і відважно звіщав в Ім’я Господа. Він також розмовляв й сперечався з огреченими, а вони намагалися вбити його. Тому браття, довідавшися, відвели його до Кесарії, і до Тарсу його відіслали.
А Церква по всій Юдеї, і Галілеї, і Самарії мала мир, будуючись і ходячи в страсі Господньому, і сповнялася втіхою Духа Святого.»
– Як ти вступив на місіонерський терен, Павло? – Мене спустили з муру в коші і я втік!
Приблизно це і написав сам Павло наприкінці 2Кор. 11, намагаючись пояснити гордовитим коринтянам, що Бог, Який сповіщається ним, діє всупереч людським очікуванням і що всякій людській гордині і похвалі має бути покладений край, щоб засяяла слава Божа. Тому ми не повинні дивуватися з перипетій Павлового місіонерства, особливо спочатку. У в. 30 буквально чується зітхання полегшення, коли єрусалимські апостоли спровадили Савла на кораблі з Кесарії в Тарс. Уф! Однією проблемою менше. І в цьому сенсі в. 31, можливо, має ще іронічний відтінок: з від’їздом Павла церква змогла нарешті передихнути («мала мир»).
Хоча сенс, звичайно, цим не обмежується. Християни узнали щось обнадійливе. У складнощах тих днів їх дуже підбадьорив той факт, що Савлу з Тарсу (з його послужним списком!) з’явився сам Ісус і навернув його; більше того, що віднині Савл став використовувати своє величезне знання Біблії і красномовство для проповіді месіанства Ісуса.
І не просто в них настрій покращав. Вони краще стали розуміти Писання: з одного боку, широту божественних обіцянь, а з іншого боку, непомічені раніше деталі. І цікаво, що тут Дії уперше називають Ісуса Сином Божим, – титул, який згодом буде такий важливий для християнства (в. 20).
Що малося на увазі? Далі у в. 22 ми читаємо: Павло доводив юдеям, що Ісус є Месія. Месіанська тема спливла не просто тому, що юдеї в синагогах почули про Ісуса і замислилися, хто б це міг бути. Писання, проповіді, пісні упродовж багатьох поколінь сповіщали про прийдешнього «помазаного царя», Месію. Але хто є цей Месія? Павло дає ясну відповідь: це Ісус, навіть якщо на перший погляд Він може таким не здатися.
Як співвідносяться між собою титули «Син Божий» і «Месія»? Лука не пояснює, але відповідь ми знаходимо в Старому Заповіті (до якого Лука посилає нас постійно) і посланнях Павла. Фраза «син Божий» у Старому Заповіті зустрічається нечасто, але коли зустрічається, вона може мати два значення. По-перше, вона відноситься до Ізраїлю: «І ти скажеш фараонові: Так сказав Господь: Син Мій, Мій перворідний то Ізраїль. І кажу Я тобі: Відпусти Мого сина, і нехай Мені служить. А коли ти відмовиш пустити його, то ось Я вб’ю твого сина, твого перворідного» (Вих. 4:22-23). По-друге, це син Давидів, Месія. Бог обіцяв Давиду сина, який побудує Храм. Бог каже: «Я поставлю по тобі насіння твоє… і зміцню його царство… Я зміцню престола його царства навіки. Я буду йому за Батька, а він буде Мені за сина» (2Сам. 7:12-14). Та ж тема піднімається в Пс. 2, до якого, як ми вже бачили, зверталася первинна церква, молячись під час гонінь (Дії 4:25-26). Протистоячи злим володарям світу цього, Бог сповіщає, що Він помазав Свого царя над Сіоном. Перед цим царем затремтять усі народи, і цьому цареві Бог сказав: «Ти Мій Син, Я сьогодні Тебе породив» (Пс. 2:7). Сенс полягає в тому, що через Месію Ізраїлевого Бог прийде до язичників, давши Месії всі народи світу (не лише Святу землю!) у «спадщину». Цим землям належить виконувати волю Творця, і вони пізнають дійсно мудре і справедливе правління (Пс. 2:8-12). Іншими словами, Пс. 2 не просто говорить про Месію як про Сина Божого. Тут ми знаходимо типово юдейську концепцію, яка і лягла в основу місіонерського покликання Павла, що коли Бог здійснить для Ізраїлю Свої обіцяння, усі народи підкорятимуться Його рятівному володарюванню.
Аналогічну думку ми знаходимо в Пс. 72 і знову в Пс. 89, де в. 26-27 утримують алюзію на 2Сам. 7. Показово і свідоцтво кумранських текстів: роздумуючи про месіанські обіцяння незадовго до Ісуса, кумраніти мислили в схожому напрямку. Загалом, християни вийшли не з безпрецедентно новаторським підходом до Псалмів, а використовували вже існуючу традицію тлумачення (хоча, звичайно, до них нікому і на думку не спадало віднести відповідні уривки до Ісуса з Назарету). Так, виконання обіцянь в Ісусі було несподіванкою: адже Ісуса розіпнули – хто ж знав, що така доля чекає Месію! Швидше вже, очікування були протилежними: згідно Пс. 2, Месія повинен уразити ворогів-язичників, скрушити їх «як посуд ганчарський».
Усе виявилося набагато складніше. Проте якщо навіть вглядітися в ці псалми – ті самі псалми і пророцтва, в які Павло вдумувався багато разів, – можна помітити драматичнішу лінію. Узяти хоч би Пс. 89. Спочатку псаломщик славить милість Божу і обіцяння Божі, дані царю і через царя. Проте закінчує він плачем і нерозумінням: звідки такі жахливі лиха? Звідки (що здається) залишеність Богом народу і його царя? Це перекликається з іншими псалмами плачу, псалмами про праведного страждальника, який вручає себе Богові і кінець кінцем набуває виправдання. Перекликається і з пророцтвами (зокрема, центральними пророцтвами Книги Ісаї) про Отрока ГОСПОДНЬОГО, що страждає, який «понесе гріх багатьох» і тим самим встановить новий Заповіт і нове творіння. У всіх цих текстах месіанський підтекст титулу «Син Божий» поступово з’єднувався з образом Ізраїлю: цар представляє свій народ; що відбувається з ним, відбувається з його народом. І навпаки.
І звичайно, зі стражданням і виправданням пов’язане найважливіше вчення християнства, про яке неодноразово говоритиме Павло: воскресіння (див. Дії 23:6-10; 24:15,21; 25:19; 26:8,23). Воскресивши Ісуса, Бог, Якого Ісус завжди називав Отцем, оголосив: «Дивіться! Він дійсно Мій син». Цю думку Павло проводить на початку найфундаментальнішого і найглибшого зі своїх послань, Послання до Римлян (Рим. 1:3-4). А це означає, що смерть Ісуса не є трагічна випадковість, але свідоме мучеництво Того, хто був живим виразом любові Отчої. У Павла ми знаходимо такі рядки: «Той же, Хто Сина Свого не пожалів, але видав Його за всіх нас, як же не дав би Він нам із Ним і всього?» (Рим. 8:32).
Але зачекайте хвилинку. Чи не змінився по ходу справи сенс титулу «Син Божий»? Так, змінився. Це вже не просто «Месія» і не просто «Ізраїль», але щось таке, про що Старий Заповіт не говорив (в усякому разі не говорив безпосередньо). Іноді, коли Павло пише, що Бог «послав Сина Свого» (Рим. 8:3; Гал. 4:4), його слова містять алюзію до тих єврейських текстів, де Бог «посилає» у світ «Премудрість», причому ця «Премудрість» є як би друге «я» Бога; через «Премудрість» Бог створив світ. Наскільки можна судити, ранні християни (можливо, передусім Павло) подивилися на месіанські сподівання під новим кутом: Месія є не просто Син Божий, але в певному розумінні сам Бог, втілення Бога, втілена Премудрість Божа. Вже на самій зорі християнства слова «Син Божий» стали означати всі ці сенси, анітрохи не відміняючи стержневого «месіанського» сенсу. І вони ясно пояснювали, що Павло став свідком «слави Божої в Особі Христовій» (2Кор. 4:6) у своєму дамаському видінні.
Безумовно, усім юдеям, які розділяли погляд, який Савл з Тарсу і сам розділяв ще нещодавно, усе це здавалося блюзнірським безумством. І чути подібні речі, та ще з доказами з Писання, від Савла було вище за їх сили. Це поклало початок черзі змов і гонінь, які не припинялися до самої Савлової смерті. З Дамаску йому довелося тікати. В Єрусалимі християни до нього спочатку ставилися з крайньою недовірою, а під кінець юдеї спробували спокуситися на саме його життя. (Варнава, упокой Господи його блаженну душу, тут і справді виступив як «син розради»: пояснив побратимам по вірі, що сталося з Савлом по дорозі в Дамаск.) Як з ним поступити?
Відповідь дуже важлива. Савл повинен повернутися додому. Він повинен відправитися до своїх. Він повинен почати з тих, хто його знає. Тут усе дуже непросто і трагічно: згадаємо, з яким болем і мукою апостол пише про це на початку Рим. 9. Але будуть і багаті місіонерські можливості. І от Савл сідає на корабель, щоб відправитися проповідувати (згодом він робитиме це не раз). Його місія починається…