Від Гіппократа до нашого часу
Слово «евтаназія» походить з грецької мови. Означає добру, безболісну смерть. Однак греки не застосовували спрощених форм умертвлення. Найвідоміший лікар стародавности Гіппократ вважав:
«Нікому не дам смертельної отрути, навіть якщо попросить мене про це, нікому цього не пораджу. Жодній жінці не дам засобів для знищення плоду… Хочу зберегти в чистоті і … своє життя та своє мистецтво».
Ці слова називають присягою Гіппократа. У наш час вона також зобов’язує лікарів.
* * *
Френсис Бекон 1605 року писатиме про евтаназію як про полегшення страждань лікарем «також у тих випадках, коли воно має на меті легку, безболісну смерть». Однак він не натякає на застосуванні засобів, які спричиняють смерть.
Дискусії про застосування таких засобів почалися наприкінці XIX століття. У той час з’явилися організації, які вимагали узаконити застосування засобів, які спричиняють смерть.
Такий закон уперше був ухвалений 1939 року в гітлерівській Німеччині. Це дало змогу відібрати життя 100 тисячам німців, які були фізично або психічно неповносправні, а також немічним людям похилого віку. Потім були мільйони осіб (більшість з них – євреї), отруєних у газових камерах і спалених.
Через обурення діяльністю Гітлера про евтаназію перестали згадувати впродовж чверти століття. Згодом дискусії розпочалися з новою силою. Евтаназію почали приховано застосовувати в Західній Європі та США; країною-передовиком були Нідерланди. У цій країні евтаназію застосовували потаємно впродовж багатьох років, 2000 року парламент легалізував це явище, а 2001 року сенат прийняв його більшістю голосів (за – 46, проти – 26). Як свідчать проведені опитування, 70% мешканців Нідерландів вважають себе прихильниками евтаназії. Головним аргументом застосування евтаназії вважають право на гідну смерть, на уникнення болю та інших страждань, пов’язаних з невиліковними хворобами.
Було вирішено, що лише хворий може звернутися до добре знайомого лікаря з проханням про евтаназію. Лікар повинен засвідчити, що хвороба невиліковна і зумовлює значні страждання. Це повинен підтвердити ще один лікар. Потім потрібно провести повторну консультацію з хворим, лише тоді лікар може висловити згоду на виконання евтаназії з допомогою ін’єкції або таблетки, які спричиняють швидку та безболісну смерть. Окрім того, у майбутньому повинні бути ухвалені приписи, які надаватимуть право лікареві застосовувати евтаназію, якщо розумовий стан хворого не дає змоги йому приймати самостійні рішення.
Зловживання
Більшість лікарів за межами Нідерландів висловлюються проти евтаназії. На думку послідовників Гіппократа, лікар повинен охороняти життя, а не знищувати його. Польський лікар Ришард Феніґсен упродовж багатьох років працював у службі охорони здоров’я в Нідерландах. Він написав книжку про евтаназію. У ній він, зокрема, зазначає: «Лікарі – це люди, тож, як у кожній професії, серед них трапляються емоційно нестійкі особи або такі, чий інтелектуальний чи моральний рівень дуже низький. У Нідерландах було виявлено велику кількість трагічних випадків і помилок. Траплялося, що хворі вмирали тому, що лікар втратив терпіння і вбив пацієнта під впливом гніву або хотів полегшити життя рідних пацієнта».
Такий погляд підтримує др. Джон Вілк, голова Міжнародної федерації права на життя: «При уряді Нідерландів було створено комітет у справах дослідження медичної практики евтаназії. З досліджень випливає, що із 25 тисяч смертей, спричинених евтаназією, тисяча – це випадки евтаназії, виконаної з допомогою смертельної ін’єкції без відома або без згоди пацієнта. Зловживань було більше. У разі евтаназії необхідна консультація незалежного лікаря, а виявилося, що в більшості випадків це не бралося до уваги. З огляду на це в Нідерландах було утворено групи захисту пацієнта. Багато осіб, особливо похилого віку, бояться перебування в лікарнях».
Звернення
Згідно з даними Католицької агенції інформації, керівництво Міжнародної організації лікарів (WMA), яка об’єднує 70 державних представництв охорони здоров’я, рішуче виключило можливість участи лікаря в самовбивчій смерті невиліковно хворого пацієнта. Лікарі піддали сумніву постанову щодо евтаназії, ухвалену в Нідерландах. Зібрання у Divonneles Bains (Франція) видало звернення до лікарів усього світу, щоб не допомагати невиліковним пацієнтам у самовбивчій смерті навіть у тих випадках, коли це визнано законом їхньої держави. У зверненні зазначено, що евтаназія суперечить головним принципам лікарської етики.
Проти прийняття цього звернення проголосували лише представники Нідерландів.
Заповідь «Не вбивай» подібна до греблі, яка охороняє людське життя від будь-якого зазіхання. Дозвіл на аборти прорвав цю греблю. На думку людей зі здоровим глуздом, від дозволу на вбивство здорової, але ще не народженої дитини до умертвлення слабких, невиліковно хворих людей залишається лише кілька кроків. Зокрема, у Нідерландах 10-15% усіх смертей спричинені евтаназією. Ведуться також дискусії про те, чому б не дозволити евтаназію людей, які «змучені життям». Наступним кроком може бути дозвіл на евтаназію фізично чи психічно неповносправних людей…
Біль і самотність
Саме через біль та самотність люди найчастіше вимагають застосування евтаназії. Сучасна медицина має засоби, з допомогою яких можна усунути або принаймні зменшити біль. Хтось зауважить, що довготривале застосування цих ліків може зменшити тривалість життя. Так, це правда. Однак завдання цих ліків полягає не в тому, щоб відразу відібрати життя, як у випадку евтаназії, а як зробити його стерпним упродовж якнайдовшого часу. Тому і медицина, і етика погоджуються на застосування цих ліків.
В одній з дискусій доктор Пітер Адміраал, головний апостол евтаназії в Нідерландах, визнав, що головні причини евтаназії – це «самотність, відчуття непотрібності, відсутність піклування, відчуття, що ти для когось – тягар», а не страх перед болем.
Люди, котрі піклуються невиліковно хворими, підтверджують це. На думку доктора Збіґнєва Жилича, котрий працює в Нідерландах у закладі для невиліковно хворих, 25% пацієнтів, котрі туди потрапляють, просять про застосування евтаназії, бо бояться відсутности належної опіки, недоступности лікаря, залишитися напризволяще.
«Почуття безпеки повертається до хворих завдяки постійній фаховій опіці, а також забезпеченню хворого необхідною інформацією. Як наслідок майже всі хворі відмовляються від евтаназії», – пише доктор Жилич.
На жаль, не всі лікарі та лікувальні заклади виконують такі умови. Для багатьох евтаназія видається простішим розв’язанням, ніж піклування, яке потребує багато часу та зусиль. Багатьом сім’ям не вистачає часу, належної підготовки і засобів для того, щоб опікуватися повільновмираючим хворим. Тому виникає спокуса евтаназії. Розв’язати проблему можуть добре організовані заклади для невиліковно хворих.
Ставлення релігії до евтаназїі
Найбільші світові релігії (юдаїзм, іслам та християнство) засудили евтаназію. Для християн Бог – це Творець життя, тому людина з власної волі не може відібрати життя собі чи іншим. «Бо ніхто з нас не живе сам для себе, і не вмирає ніхто сам для себе. Бо коли живемо для Господа живемо, і коли вмираємо для Господа вмираємо. І чи живемо, чи вмираємо ми Господні!» (Рим. 14:7,8). Віра вчить нас, що коли ми терпеливо переживаємо страждання, то наближаємося до Христа, Який страждав, очищуємося від багатьох гріхів і заслуговуємо на небо. Навіть у християнина може з’явитися спокуса евтаназії, коли в житті невиліковно хворого настають важкі, болісні дні.
У Декларації про евтаназію (05.05.1980), що її підписав папа Іван Павло II, Церква висловила несхвалення безболісного вмертвіння людини.
Згідно з Декларацією, евтаназією не вважають припинення застосування надзвичайних засобів у разі, коли життя невиліковно хворого добігає кінця. Достатньо застосувати звичайні засоби. До надзвичайних засобів належать дуже дорогі та важкодоступні ліки, застосування яких не гарантує поліпшення стану. Лікарі, зокрема і визнавці християнства, були згодні щодо недоцільності штучного кількаденного продовження життя югославського політика Тіто та іспанського генерала Франко з допомогою різноманітної апаратури та надзвичайних засобів. Коли наближається смерть, то ліпше дати змогу хворому спокійно померти. Іноді це називають пасивною евтаназією (на відміну від активної).
Церква не визнає евтаназії, але співчуває усім тим, хто в розпачі й стані послаблення віри, зумовленого стражданням та самотністю, піддався цій спокусі.
* * *
Даґ Гаммарскйольд, глибоко віруюча людина, генеральний секретар ООН у 1953-1961 роках, писав: «Коли тебе покидають сили, це приносить полегшення в терпінні, але пробуджує думки про смерть. Щоб перемогти самотність, дуже легко піддатися спокусі. Остаточна втеча від життя може видаватися дуже привабливою. Ні! Це не те! Смерть має бути твоїм останнім дарунком життю, а не зрадою життя».