Емоції – друг чи ворог?

Восени 1969 року безумець Чарльз Менсон разом із своїми товаришами, відомими як “Родина”, вчинив у Лос-Анджелесі страшну різанину. Убив акторку Шарон Тейт, яка була тоді на дев’ятому місяці вагітности, а також чотирьох инших людей. Через кілька днів після цього вдерся в будинок Лено й Розмарі Ла Б’янка й холоднокровно вбив їх. Страх паралізував мільйони людей, що жили в тому районі. Сусіди гадали, хто з них буде наступним. Моя мати була переконана, що вона – перша в списку.

Однієї ночі мої мама й тато пережили зустріч зі злочинцем, який удерся в їхній дім. Почули гучний удар в иншому кінці будинку.

– Ти це чув? – прошепотіла мама.

– Так, тихо, – відповів тато.

Вони лежали в темряві, вдивляючись у стелю, швидко дихаючи й чекаючи на инші звуки, які підтвердили б присутність непрошеного гостя. Коли пролунав наступний удар, вони зірвалися на рівні ноги й обоє кинулися до зачинених дверей спальні. За таких обставин виявилося, як по-різному реагували мої батьки на кризову ситуацію. Мама вирішила міцно тримати двері, щоби злочинець не зміг увійти до спальні. Тому поставила біля них стопу й налягла на них усім тілом. Натомість мій батько був готовий зустрітися зі злочинцем віч-на-віч. Тож підбіг до дверей і натиснув на клямку, але щось не давало відчинити їх.

Батько вирішив, що хтось тримає двері з иншого боку, натомість моїй мамі здавалося, що вбивця намагається вдертися до кімнати. Ось так батьки мірялися в темряві силою, уявляючи собі, що на них напав злочинець. Мама впала в паніку, підбігла до вікна й стала кликати на допомогу. Коли черговий раз зробила глибокий вдих, який, мабуть, дав би їй змогу збудити весь Лос-Анджелес, помітила позаду себе світло. Повернулася й побачила, що мій батько зник за дверима, кинувшись на пошуки злочинця. Звичайно, він зміг відчинити двері відразу ж, як мати перестала їх тримати. Виявилося, що вдома немає нікого чужого. Що за шум чули тоді мама й тато, так і не вдалося з’ясувати. А Чарльза Менсона невдовзі впіймали й засудили до довічного ув’язнення.

ЕМОЦІЇ МОЖУТЬ ОШУКАТИ

Ця історія демонструє, яким чином емоції ошукують нас. Вони – невиправні брехуни, які раз за разом породжують у наших душах найгірші побоювання, коли для цього немає жодних реальних підстав. Неконтрольовані емоції можуть ввести в оману навіть молодих і відважних молодих людей.

Мій приятель Стів Сміт міг би підтвердити це. Його було нагороджено бронзовою зіркою за відвагу, виявлену під час війни у В’єтнамі, але він ніколи не отримав би її за першу ніч, яку провів у тій країні зі своїм підрозділом. Його загін ще ніколи не брав участи в справжньому бою, тож усіх вояків охопив неспокій. Вони копали шанці й нервово поглядали на сонце, яке зникало за небосхилом. Близько опівночі ворог атакував величезними силами. З одного зі схилів гори безперестанку лунали постріли, й нажахані солдати безладно кидали в темряву гранати.

Бій тривав цілу ніч, і врешті-решт загін взяв гору. Коли ж зійшло так очікуване сонце, розпочалися пошуки загиблих в’єтнамців. Однак не вдалося знайти жодного. Бо насправді ворог узагалі не атакував тієї ночі. Все, що відбулося, було плодом уяви знервованих солдатів. Тієї ночі вони билися не на життя, а на смерть і – перемогли!

Чому розумні люди починають діяти ірраціонально, стикаючись із явною небезпекою або загрозою? Чому чимало з нас підстрибує від звуку розбитого скла? Тією схильністю до паніки керує механізм, який можна окреслити як “боротися чи втікати”. Це нейро-хімічний процес, який повинен підготувати нас до дій у момент виникнення небезпеки. Коли ми переживаємо страх або хвилювання, адреналін разом з иншими гормонами потрапляє в кров і з нею надходить до всіх закутків нашого тіла, приводячи його в стан бойової готовности. Тиск крові підвищується, й ми, перебуваючи в такому стані, стаємо чутливішими, наші зіниці розширюються.

Цей механізм дуже допомагає нам, якщо він функціонує правильно. Та якщо починає давати збої, то під його дією людина поводиться щонайменше дивно. Це можна назвати “панікою”. Крім того таку поведінку часом характеризуємо словом “істерика”, яка може одночасно охопити багатьох людей.

1973 року учні середньої школи одного з містечок Алабами захворіли на дивну хворобу. Впродовж трьох годин понад сто учнів і вчителів відчували сильне свербіння, слабкість, біль живота, а також у них тремтіли руки й виявлялися инші симптоми.

Автомобілі швидкої допомоги відвезли до найближчої лікарні сімдесят осіб. Представники департаменту охорони здоров’я розпочали розслідування, яке мало встановити причину епідемії. Розглядали можливість отруєння, інфекції, а також алергії. Перевірено документи, в яких ішлося про оброблення хімічними препаратами плантацій неподалік від школи, а також списки викрадених хімікатів. Було ретельно обшукано кожен куток школи, щоб виявити джерело можливого отруєння чи зараження.

Невдовзі головний епідеміолог штату оголосив, що встановив причину хвороби.

– Її просто немає, – сказав він.

– Ми перевірили все, – заявив чиновник з Державного департаменту охорони здоров’я.

Попередній запис

ЗАПИТАННЯ З-НАД КРАЮ

Наступний запис

ТАЄМНИЧА ХВОРОБА... КОМПЛЕКС СИМПТОМІВ