«У Нім, що в Нім стали ми й спадкоємцями, бувши призначені наперед постановою Того, Хто все чинить за радою волі Своєї, щоб на хвалу Його слави були ми, що перше надіялися на Христа. У Ньому й ви, як почули були слово істини, Євангелію спасіння свого, та в Нього й увірували, запечатані стали Святим Духом обітниці, Який є завдаток нашого спадку, на викуп здобутого, на хвалу Його слави!»
Неподалік від місця, де я народився, є старовинний замок. Він стоїть на високому березі річки, значний і неприступний, готовий відбити будь-яку атаку. У наші дні, проте, нападів можна чекати хіба що з боку банківських службовців і податківців, так що власники замку доклали значних зусиль для того, щоб використати його з вигодою. У результаті замок став бажаним місцем для туристів і знімальних груп. Кадри з ним є в багатьох історичних фільмах. Саме в цьому замку була знята частина знаменитого «Гарі Потера».
Проте для декого це досі родове гніздо. Одне з прадавніх британських аристократичних сімейств живе тут упродовж багатьох віків – замок передається від батька до сина або, у деяких випадках, від брата до брата. Не так давно герцог, який у ньому жив, раптово помер, не доживши до старості, і в нього не виявилося ні сина, ні дочки, які могли б успадкувати замок. Вмить у центрі уваги опинився його брат. Абсолютно несподівано йому дісталася спадщина, яка назавжди змінила його життя.
Він і його дружина піднялися завдяки випадковості. І якщо вони збиралися володіти такого роду спадком, то їм треба було розумно підійти до його використання. Тому зараз, коли я пишу ці рядки, реалізується проект, мета якого – зробити сади замку одними з найживописніших у країні.
У наші дні найчастіший спадок – це просто гроші або щось, що можна швидко перевести в гроші. Проте в давнину, особливо у єврейському світі, спадок дуже часто, подібно до замку з його садами та угіддями, був землею, від якої не можна було відмовитися.
Головним спадком, який Бог обіцяв Аврааму, Ісаку та Якову, була земля ханаанська. Увесь час, поки ізраїльтяни знаходилися в єгипетському рабстві, їх підтримувала надія: які б повороти або знегоди упродовж історії їм не приготувала доля, сам Бог, врешті-решт, дасть їм «спадок» – не гроші, а дивовижну землю, де течуть річки з молока і меду.
Тому одне із значень виходу полягало в тому, що тепер вони вільні і можуть піти і зажадати свій спадок. Сорок років вони мандрували пустелею, ведені вдень стовпом хмарним, а вночі стовпом вогненним. Присутність Святого Бога серед них таїла в собі небезпеку – було безглуздо ремствувати чи повставати, у чому деякі з них переконалися на власному гіркому досвіді, – але ця присутність була гарантією того, що рано чи пізно вони прийдуть у Землю обітовану. І вони дійсно прийшли.
Апостол Павло переказує цю історію, завершуючи нею довгу вступну подячну молитву. Тільки цього разу, зрозуміло, йдеться про інший вихід, іншу спадщину та інші мандри пустелею. Подібно до того, як він часто робить це в інших своїх посланнях, Павло показує, що церква, яка живе в нинішньому віці, повторює досвід Ізраїлю в пустелі: завдяки великому діянню Божому в Ісусі Христі вона виходить з рабства гріха і йде дорогою до нової Землі обітованої.
Але що являє собою нова Земля обітована? Який обіцяний спадок?
Типова відповідь, яку упродовж багатьох віків давали християни найрізноманітніших традицій, що це – небеса. Вважається, що саме небеса – те місце, куди ми прямуємо. У відомих літературних творах, подібних до книги Джона Буньяна «Подорож пілігриму» (John Bunyan, Pilgrim’s Progress), щасливий кінець полягає не в тому, що герой несподівано отримує спадок від родича, а в тому, що він досягає кінця свого земного життя і йде з цього світу, щоб продовжити життя на небесах. Проте не про це пише Павло – ні в цьому посланні, ні в якомусь іншому.
Той спадок, який він має на увазі, як стає зрозумілим із цього уривка, а також з контексту усього 1-го розділу, – це всесвіт у цілому, оновлений недавнім проявом Божої сили і любові. Раніше, у вірші 10, Павло вже сказав, що задум Божий полягає в тому, щоб у Христі з’єднати все «що на небі, і що на землі». Бог – це Творець, і Він не бажає, щоб земля залишалася в пропащому стані, Він не бажає всю вічність мати справу тільки з половиною створеного Ним світу. Бог має намір наповнити Своєю присутністю і благодаттю весь всесвіт – і небо, і землю. Коли це станеться, з’явиться новий світ, де царюватиме сам Ісус. Цей новий світ і є той «спадок», якого жадає народ Христовий.
Таким чином, ті, хто пізнав Бога і увірував в Ісуса, мають нині бути знаменням для решти світу, що це славне майбутнє обов’язково настане. Знаменням же, яке отримали вони самі і яке гарантує їм їх майбутнє, є Святий Дух. Дух для християнина і для церкви – це те, чим був стовп хмарний і стовп вогненний для юдеїв, що мандрували пустелею, – потужна особиста присутність живого Бога, Бога Святого, Бога, до Якого треба серйозно ставитися і Який веде і направляє збентежений серцем і схильний до бунту народ до його спадщини.
Проте Святий Дух – більше, ніж просто той, хто керує і вказує шлях. Він частина обіцяного спадку, бо він і є Божа присутність, яка в оновленому світі буде явлена кожному з нас в усій Своїй повноті. (От чому в деяких описуваних у Новому Заповіті видіннях майбутнього, наприклад у розділі 21 Одкровення св. Іоанна Богослова, нова земля і нове небо з’єднуються так, що Бог мешкає з людьми). Святий Дух ставить на нас Божу печатку, мітить нас як тих, кому належить успадкувати новий Божий світ.
Особливо чітко це виявляється з вірша 14. Слово «завдаток», яке використовує тут Павло, вживалося в той час при укладенні правових угод і комерційних угод. Припустимо, я захотів купити у вас наділ землі, оцінений у 10 тисяч доларів. Ми могли б домовитися, що спершу я заплачу тисячу доларів як аванс, завдаток, що гарантує виплату усієї суми, коли будуть дотримані всі формальності. Святий Дух і є такий «аванс» – частина обіцяного майбутнього, що вийшла нам назустріч у сьогоденні.
У міру того, як ця метафора зі сфери торгівлі розвивається у вірші 14 далі (сміливе змішення метафор, як мені здається, є одним із свідчень на користь того, що послання написане саме Павлом), стає зрозумілим її сенс. Ми заклали те, чим ми володіємо або думаємо, що володіємо, у ломбард, а тепер нам потрібно «викупити» це, щоб воно стало нашою власністю. Ми обов’язково це зробимо, як запевняє нас Павло, і Дух Святий знаменує Собою, що одного разу ми володітимемо цією власністю повною мірою.
Усе, зрозуміло, робиться «на хвалу Його слави». Ще раз подивіться на історію, розказану Павлом, як на акт поклоніння Богові. Бог взявся за справу; Бог зробив усе необхідне, хоча це дорого Йому коштувало, щоб викупити нас з рабства гріха; Бог дарував нам Святого Духа як знамення і передчуття оновленого всесвіту, який чекає нас як наш спадок. Усвідомлення того, що ви повинні отримати спадок, про який говорить Павло, здатне змінити все ваше життя. Як же не приєднатися до цього славослів’я?