«Мені, найменшому від усіх святих, дана була оця благодать, благовістити поганам недосліджене багатство Христове, та висвітлити, що то є зарядження таємниці, яка від віків захована в Бозі, Який створив усе, щоб тепер через Церкву була оголошена початкам та владам на небі найрізніша мудрість Божа, за відвічної постанови, яку Він учинив у Христі Ісусі, Господі нашім, в Якім маємо відвагу та доступ у надії через віру в Нього. Тому то благаю я вас не занепадати духом через терпіння моє через вас, бо воно ваша слава.»
Жив колись молодий принц, далекий родич якого, дядько, був королем великої імперії. Принц був безтурботний і щасливий, не занадто багатий, але і не бідний. Одного разу сталася велика біда. Король загинув під час землетрусу, а з ним і вся королівська сім’я. Принцові урочисто оголосили, що тепер він – король.
Принц пригадав чуті раніше історії про молодих королів у дні давно минулі. Він відразу зрозумів, чого він потребував, – мудрості. Подібно до царя Соломона, Давидового сина і спадкоємця, він потребував здатності якнайкраще вирішувати важкі справи. Він потребував здатності провидіти суть найглибших і найтонших речей. Бачити широку панораму і найдрібніші деталі, охоплювати глибоко продумані великі проблеми і виносити точні, гострі практичні судження. Саме в цьому полягала мудрість, і він наважився шукати її, знайти і засвоїти.
Є така книга – «Книга Премудрості Соломона», написана, можливо, приблизно за часів земного життя Ісуса. Вона відноситься до так званих апокрифів (юдейські писання, що високо цінувалися юдеями в ті часи, але що не увійшли до канону Старого Заповіту). Одна з основних тем цієї книги – послання до правителів язичницьких народів: ви потребуєте мудрості! А засіб досягнення мудрості, згідно з цією книгою, полягає в шануванні єдиного Істинного Бога і народу, який Його шанує, іншими словами – Бога Ізраїлю і Його народ.
Можна, звичайно, поглянути на послання під іншим кутом і зрозуміти його як звернення до самого Ізраїлю. Ваше завдання, – сказано в ньому, – шанувати і прославляти Бога живого, що б не робили з вами язичницькі народи. З часом вони зрозуміють, що істинна мудрість полягає в шануванні і прославлянні цього Бога, а ви будете знаменням того, що це насправді так.
У посланнях апостола Павла є декілька місць, з яких стає очевидно, що сам Павло був знайомий з «Книгою Премудрості Соломона», і одне з таких місць – перед нами. Серцевина цього уривка – це вірш 10, одне з найсильніших тверджень в усьому Новому Заповіті, що стосуються обґрунтування причин самого існування церкви: правителі і влада повинні стати віч-на-віч з Божою мудрістю в усьому її багатстві, і статися це має через церкву! Не через те, що церква говорить, повинні ми тут же додати, хоча і це життєво необхідно, а швидше через те, що є сама церква, а саме – співтовариство чоловіків, жінок і дітей, незалежно від національності, раси, громадського статусу і рівня культури, що зійшлися разом у радісному шануванні єдиного Істинного Бога.
Саме це різноманіття, різнобарвність і багатогранність і складають єдність церкви. Божа мудрість, каже Павло, також подібна до алмазу з множиною граней, сяючого на всі боки і виблискуючому усіма барвами веселки. «Початки і влади», проте – як земні правителі, так і їх «колеги» у тонкому світі, – завжди прагнуть створювати суспільства і соціальні структури за своєю подобою – плоскі, нудні, одноколірні, одноманітні та одновимірні. І що ще гірше: вони роблять усе, щоб відтіснити на узбіччя і навіть знищити людей або співтовариства людей, що не вписуються в їх вузькі поняття. Церква ж самим своїм існуванням є попередження для них про те, що їх час спливає, а також сповіщення всьому світу, що в людини є інший шлях.
Саме це має на увазі Павло під «недослідженим багатством». Він посилається на щедрість цього нового життя, новий шлях людського буття, який тепер розкрився в Ісусі і через Ісуса, разом з надією на майбутнє. Ця фраза, можливо, для багатьох звучить дивно – для тих християн і нехристиян, які забули або, можливо, ніколи і не знали: те, що з боку здається нудним і одноманітним релігійним життям – усі ці ходіння в церкву, вичитування молитов і старання бути святими! – є насправді радісне пізнання невимовних і невичерпних багатств. Бути християнином – означає ходити з одного залу в іншій у царському палаці, милуючись усією цією пишністю і блиском.
Одне із завдань апостола Павла – допомогти людям усвідомити, що і вони покликані набути частки в цьому спадку. Досі він був майстром у дослідженні скарбів мудрості і прозріння в суть речей, духовних радощів і надій, які перебувають тут, – у Христі. Основною частиною свого власного покликання апостол Павло вважав запрошення інших людей розділити цю спадщину. Новоутворені церкви в Малій Азії також потребували визначення того, що було по праву їх «у Царі». Якщо вони це зроблять, то для них відкриється шлях до зрілості, до здатності йти вперед – з апостолом, щоб вести їх, або без нього.
Головним серед скарбів, що даровані в Месії, є, зрозуміло, вільний і гарантований доступ до самого Бога (в. 12). Вірність Христова Божому задуму спасіння відчинила двері в самий райський тронний зал. За цими відчиненими дверима виявляється не гнівний або вередливий бог, який сьогодні може благоволити людині, а завтра гніватися на неї (юні християни, яким і пише Павло це послання, знали безліч богів такого роду), але люблячого Отця, Який приймав їх як Своїх улюблених дітей. Доступ до Нього – це усе, що людина може бажати.
Усі ці благодіяння повинні означати, що церква може не хвилюватися з приводу ув’язнення Павла (в. 13). Але чому Павло описує свої страждання як їх «славу»? Відповідь, безумовно, у тому, що він прокладає їм шлях до життя, яке кидає виклик усім початкам і владі. Саме його ув’язнення в темниці свідчить про те, що християнський шлях насправді є смертельною загрозою пануванню зла у світі.
Таким чином, питання, що стоїть перед нами в цьому уривку, двояке. Чи вчимося ми пізнавати скарби Христові? Або ж ми задоволені тим, що перебуваємо в зовнішніх галереях великого царського палацу? Можливо, внутрішні зали здаються нам занадто нудними, щоб привернути нашу увагу?
А наші церкви – у тому, яке життя вони провадять, – чи являють вони небезпеку для влади зла і чи викликають вони реакцію у відповідь з її боку?