Моїм головним неправдивим джерелом радости є люди: мій чоловік, діти, приятелі, інші люди з мого служіння. Я завжди маю надію, що вони принесуть мені радість. Коли вони тішаться мною, я тішуся також. Коли вони невдоволені мною, невдоволена і я. Як це не прикро, але я мушу визнати, що глибина моєї радости майже цілком залежить від інших людей у моєму житті.
Найчастіше я іду по радість до свого чоловіка. Рік – дуже емоційна людина, і почуття відбиваються на його обличчі навіть тоді, коли він не усвідомлює цього. Я майже завжди намагаюся витлумачити вираз його обличчя, а також визначити, чи він якимось чином пов’язаний зі мною. «Чи цей вигляд означає, що він сердиться на мене? Що значить оте зітхання? Я знаю, що сказав він одне, та чи не мав на увазі щось інше?» Якби він тільки знав, що я стежу за кожним його рухом!
Час від часу, коли Рік повертається додому з роботи після важкого й напруженого дня, він хоче лише одного: упасти на канапу, прочитати газету і подивитися перед вечерею телевізор. Його зовсім не цікавить те, що мені страх як кортить розповісти йому про свій день – особливо, якщо він перший із сім’ї переступає поріг дому. Я можу необачно вирішити, що його настрій пов’язаний насамперед зі мною, а не лише з простою втомою. І моя радість гасне, тому що вона пов’язана з тим, що він робить, каже і як, йому здається, він себе почуває.
Я усвідомила, що сила моєї радости залежить від моїх сподівань від чоловіка – і в мене цих сподівань чимало! Моє перше сподівання полягає в тому, що коли я говорю з ним, він буде мене слухати. Справедливо, чи не так? (І я добре знаю, що не мені одній цього хочеться). І я сподіваюся, що він не лише слухатиме, але й знатиме також, що я маю на увазі. Ба більше, я сподіваюся, що він здогадається про все без моїх пояснень. Він мусить знати мене настільки добре, щоб одразу зрозуміти мій намір і значення моїх слів, навіть якщо я про це нічого не казала. Я сподіваюся, що він знатиме це увесь час і в кожній розмові, хай що відбувається в його житті! І коли він не виправдовує моїх «розумних» сподівань, моя радість слабне. Просто маліє. Ви ж знаєте, про що йдеться, чи не так? Також я усвідомила, що іноді, шукаючи радости, покладаю великі сподівання на дітей. І багато інших матерів теж. Будьмо чесними. Ми потребуємо вдячности. Ми потребуємо втіхи. Ця аж ніяк не реалістична мрія заполонила наш розум. Ми уявляємо собі, що заходимо до дитячої кімнати, наказуємо дитині прибрати в ній і чуємо у відповідь: «О мамо, я так тобі вдячний. Дякую, що ти турбуєшся про мій характер. Дякую, що докладаєш зусиль, щоб я виріс відповідальним дорослим. Я радо приберу у своїй кімнаті, а ТАКОЖ помию посуд і повернуся додому вчасно. Я зроблю це, не нарікаючи, тільки заради тебе, о прекрасна моя матінко!» Ми чекаємо, коли почуємо ці слова і зможемо відчути радість. Але чи таке колись траплялося з вами? Ні? Зі мною також.
Щиро кажучи, я не раз дивилася на своїх дітей і думала: «Я хочу, щоб ви це знали. Ви завинили переді мною! Я подарувала вам життя! Я народила вас і втратила через вас свою розкішну фігуру! Через вас у мене все звисає й осідає мало не до колін! Ви мої боржники!»
І навіть більше, ви може думати глибоко в серці: «Не цього я чекала від батьківства. Я сподівалася на здорову дитину, а не сина-автиста. Коли я усиновляла дитину, я сподівалася на те, що вона буде радіти моїй любові, а не відштовхне мене від себе. Я думала, що матиму неабияку втіху, коли діти бігатимуть по кухні за вечерею, але насправді мені хочеться кричати!»
Коли ми нарешті усвідомимо правду? Наші діти прийшли в цей світ не для того, щоб тішити нас своєю вдячністю. Вони народилися не для того, щоби своїм життям справдити наші сподівання. Вони прийшли в цей світ, щоб сповнити Божу мету для них (див. Пс. 138:8).
Проте день у день ми надіємося, що наші діти, чоловік чи колеги на роботі втішать нас. І коли цього не відбувається, ми сердимося. Вони завдячують нам! Саме тоді ми витягаємо свою улюблену зброю. Я не надто горджуся тією зброєю, яку вживала, почуваючись покривдженою, але буду чесною і розповім вам про неї – за умови, що ви правдиво визнаєте свою. Коли я кимось невдоволена, то волію повернутися до кривдника спиною (щоб він відчув усю глибину моєї зневаги) або вибираю їдку заувагу, яка ріже, немов ножем.
Держачи свою улюблену зброю, ми виправдовуємо свою позицію. Ми вирішуємо, що коли особа зміниться, то ми відчуємо радість.
Чому так відбувається? Ми сподіваємося, що люди, присутні в нашому житті, задовільнять наші потреби, та вони не можуть цього зробити. Цього навіть не передбачено.