На початках усього є ця Людина. А не книга.
Не доктрина, катехизм чи сукупність ідей.
Не психологічний дискомфорт перед обличчям труднощів життя.
Не питання без відповідей. Навіть не особливе просвітлення.
Християнство починається з зустрічі з цією Людиною, з жесту любові, дружби, братерства і спільности. Обличчя, рука, погляд. Усе дуже конкретне.
Це досвід кожного з нас. Зустріч – а потім усе вже ніколи не буде таким, як перед тим. Двоє людей, які люблять одне одного, переживають аналогічний досвід.
Чим став би сучасний світ без Ісуса з Назарету?
Навіть такий палкий критик Церкви, як французький філолог й історик Ернест Ренан, визнав, що «вирвати ім’я Христа зі світу означало б похитнути основи світу».
Та набагато важливішим є питання: «Ким був би я без Ісуса з Назарету?».
Це були сильні переживання, які змусили перших учнів відмовитися від свого спокійного життя і вирушити в найбільш віддалені куточки світу.
Ніхто ніколи не говорив так, як ця Людина, ніхто не любив, як вона, не дарував себе аж до смерти.
Ніхто й ніколи не наказував, як Ісус, морю і вітру, злим духам, які мучать і руйнують у людях найкращу частину їхньої людськости.
Святі пережили, як «спалах блискавки», знайомство з особою Ісуса Христа. Апостоли Петро та Іван не здригнулися перед трибуналом, який міг засудити їх: «Він – камінь, що ви, будівничі, відкинули, але каменем став Він наріжним! І нема ні в кім іншім спасіння. Бо під небом нема іншого Ймення, даного людям, що ним би спастися ми мали» (Дії 4:11-12)
Ісус не був блондином
Більшість християн погоджується зі звісткою Христа. Вони знають Євангеліє і цілковито згідні з тим, що каже Церква, але вважають, що «містичний» вимір віри доступний лише групі обраних, до яких вони не належать.
Вони не зрозуміли, що суттю християнської віри є особа, Ісус з Назарету, Який помер і воскрес, Бог серед людей.
Зустріч із Ним – найважливіша подія в нашому житті.
Якось один юнак, утікаючи від жорстокого ворога, потрапив в якесь село. Селяни чемно прийняли його і показали надійну криївку. Наступного дня прийшли воїни, що гналися за ним. Вони вривалися в помешкання, обшукували горища і пивниці, а потім зібрали всіх людей і начальник воїнів сказав:
– Спалимо ціле село і повбиваємо всіх чоловіків, якщо завтра не видасте втікача.
Сільський війт із болем у серці роздумував: видати того юнака чи приректи на смерть своїх людей. Увечері він узяв Біблію і почав читати, сподіваючись знайти в ній відповідь. І аж на світанку вичитав такі слова: «Краще, щоб помер один чоловік, ніж мав би загинути цілий народ». Закрив Біблію, покликав воїнів і вказав їм на криївку того юнака.
Коли воїни забрали втікача і повели його вбивати, у селі почалося велике свято, тому що війт урятував життя селян. Однак сам війт не брав участі в цьому святі. Пригнічений своїм учинком, він залишився вдома. Вночі уві сні йому явився ангел і запитав:
– Що ти зробив?
– Я видав утікача його ворогам, – відповів війт.
– А знаєш, що ти видав Месію? – запитав далі ангел.
– Як я міг це знати? – відповів дуже засмучено війт.
– Якби ти, замість того, щоб читати Біблію, відвідав того юнака і подивився йому в очі, то впізнав би Його.
*
Якби замість того, щоб читати свої книги, книжники і фарисеї як слід подивилися на Христа…
Утім на це спромоглася лише досить несподівана категорія людей: грубі та неосвічені слуги. «І вернулася служба до первосвящеників та фарисеїв, а ті їх запитали: Чому не привели ви Його? Відказала та служба: Чоловік ще ніколи так не промовляв, як Оцей Чоловік» (Ів. 7:45-46). Слова, які посіли центральне місце в історії людства.
Ніхто ніколи не говорив так, як Ісус з Назарету. Це означає: «Він не один з багатьох, Він не такий, як інші». Це означає, що ми не можемо монополізувати Христа і класифікувати Його «як загалом нешкідливого».
О ні, Ісус – стороння і небезпечна особа. Той, хто намагається монополізувати Його, позбавляє християнську релігію її яскравого світла та надзвичайної чарівности.
Христа зраджують ті численні побожні образки, на яких Його зображено молодим, лагідним блондином, якого оточують численні прихильники і ніжні овечки. Так, поведінка Христа безумовно приваблює, але вона також сповнює страшною тривогою, адже Він – «інший».
Він навіть говорить від свого імени, щоб змінити Закон – принаймні ту його частину, яку протягом століть намагалася змінити багата раввинська традиція. Коли Він говорить про приписи священних книг П’ятикнижжя, то шість раз поспіль повторює слова: «Ви чули, що було стародавнім наказане… А Я вам кажу» (Мт. 5:21 і наст.). Чуда, які пророки чинили в ім’я Господа, Він робить від Свого імени. «Дівчатко, кажу тобі встань!» (Мр. 5:41).
Його урочисті слова (які не згадують у текстах єврейської традиції), якими Він наголошує на величності подій: «Поправді, поправді кажу вам», засвідчують авторитет, який не допускає жодних сумнівів.
Символічним є момент арешту Ісуса на Оливній горі, коли прибувають солдати Синедріону під проводом Юди: «А Ісус, усе відавши, що з Ним статися має, виходить та й каже до них: Кого ви шукаєте? Йому відповіли: Ісуса Назарянина. Він говорить до них: Це Я… А стояв із ними й Юда, що видав Його. І як тільки сказав їм: Це Я, вони подалися назад, та й на землю попадали…» (Ів. 18:4-6).