Ми можемо змінити певне почуття чи інстинкт, поглиблюючи знання про них, намагаючись інтерпретувати їхні прояви і пробуючи зрозуміти, що ж вони насправді хочуть.
Якщо ми й надалі дозволятимемо нашим почуттям та інстинктам панувати над нами, то ніколи не станемо вільними, тобто не будемо жити як особи, не зможемо змінитися і не наблизимося до Бога.
І навпаки, якщо будемо заперечувати почуття та інстинкти, які нас турбують, то втратимо енергію і бажання жити, втрачаючи зв’язок з нашою природою, нашою історією, нашим корінням, що також унеможливить наше переображення.
Тому ми повинні приділити велику увагу та чуйно прислухатися до неадекватних реакцій, надмірних емоційних проявів, ненаситних бажань, страждань, болю, перед якими почуваємося безпорадними, бо саме в цих проявах прихований скарб – наша життєдайна сила.
Отже, з ними необхідно розпочати діялог.
Розмовляти з ними.
Монахи, особливо перші, були експертами спілкування з почуттями.
Приймати людські пристрасті та почуття і змінювати їх завжди було справжнім завданням монахів. Це є і моїм завданням.
Візьмімо, наприклад, захоплення їжею.
Багато хто схильний до булімії і їсть до нестями, щоб не думати про свої проблеми або ж для того, щоб (підсвідомо) сповнитися силами і заповнити почуттєву пустоту… Насправді ж, це один зі способів самознищення.
Ті, що схильні до анорексії, є другою стороною тієї ж медалі, адже, відмовляючись від їжі, вони підсвідомо сподіваються зберегти більшу цілісність і стати сильнішими… насправді ж це також один зі способів самознищення.
І в тих, і в тих наявні невирішені проблеми оральної фази психологічного розвитку.
У цьому прикладі наявні два непомірних бажання – надмірне прагнення їсти або не їсти – мають бути трансформовані.
Одним зі способів такої трансформацій є їсти спокійно, насолоджуючись кожним шматочком.
В абсолютній тиші.
Молячися подумки і дякуючи Господові за послану їжу, пам’ятаючи, що дві третини земного населення вмирає з голоду.
Цей спосіб допомагає вирішити проблему, не витрачаючи намарно життєву енергію. Наприклад, багато екстравертів схильні до надмірного споживання їжі, але при цьому вони отримують насолоду і не забувають дякувати, і, таким чином, їм вдається зцілити свою екстраверсію, не втративши при цьому свою симпатичність.
Так треба поступати і з іншими надмірними прагненнями.
Непомірне сексуальне бажання зазвичай приховує в собі величезну афективну прогалину. Скільком пацієнтам я допоміг зцілитися від цього, лише рекомендуючи їм частіше обіймати тих, кого вони люблять.
Їхні думки треба спрямувати на сприйняття тіла як складову частину особи, як священне тіло, створене Богом на свою подобу, а не бачити в ньому просту річ, об’єкт, який можна використати для фізичного задоволення, яке до того ж дуже нетривале.
Так само і надмірне прагнення збирати матеріяльні багатства приховує в собі велике відчуття неповноцінности і потребу впевнености, яких бракує всередині особи.
Жадібним особам я раджу ділитися з іншими, робити подарунки, складати пожертви, займатися благочинністю.
Усі ці поради є плодом роздумів над Святим Письмом.
Наприклад: «Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються й викрадають. Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть. Бо де скарб твій, там буде й серце твоє!» (Мт. 6:19-21).
Те саме стосується смутку, ліні, прагнення слави, упереджености, злости, заздрости та ревности.
Хотілося б додати дещо щодо двох останніх, оскільки першу з них я відчув, а другу пережив.
Коли я був молодим юнаком, то часто спалахував гнівом… Мої родичі строго мене за це карали і таким чином прирекли мене на тривалі роки незнання причин цього гніву. Аж тоді, коли став психотерапевтом, я зрозумів, що це була захисна реакція на завдані рани, на побиття та на постійну несправедливість, з якою я зустрічався щодня.
Я був беззахисною дитиною, яка відчайдушно шукала допомоги.
Коли ти беззахисний, а до того ще й жертва агресії та жорстокости тих, хто мав би тебе захищати, то ти вже не віриш нікому і нічому.
Дослідження злости та гніву свідчать, що зазвичай усі люди мають певну міру гніву. Коли та міра повністю вичерпається, то, як не дивно – і я живий доказ цього – людина стає доброю та співчутливою.
Я знаю дуже багатьох людей, які не гнівалися завдяки тому, що були набожними, боялися батьків або ж через вихованість, але все це зумовило в майбутньому формування неврозів, які деколи набували важких форм.
Тому необхідно вести діялог зі своєю злістю, визнати її і намагатися зрозуміти, що вона приховує. Зазвичай, як і в моєму випадку, йдеться про реакцію на певні прояви несправедливости, пережиті в дитинстві.
Але нарешті перейдімо до заздрости-ревности.
Заздрість народжується з важкого відчуття неповноцінности в порівнянні з особою, якій заздрять.
У найскладніших випадках вона перетворюється на ненависть, прагнення вбити, щоб позбутися цієї особи.
Не дарма вона стала причиною першого в історії людства вбивства, яке вчинив Каїн, позбавивши життя свого брата Авеля.
Заздрість-ревність намагається применшити іншого, шукає його слабкості, щоб перетворити його на цапа-відбувайла. Саме тому вона часто використовує наклепи, особливо щодо здібностей особи.
Якщо людина, яка заздрить-ревнує, прагне змінитися, то передусім повинна визнати, що вона є саме такою і спробувати зрозуміти те, що вона відчуває і що за цим може приховуватися. Зазвичай це певні розчарування і відчуття неповноцінности, пережиті в дитинстві.
Таку особу часто залишали в дитинстві наодинці.
Якщо така людина прагне перемін, вона, по-перше, повинна налагодити зв’язок зі своєю глибокою самотністю, а по-друге, зі своєю потребою близькости.