Сутність моєї особи складається з двох реальностей, які я покликаний поступово відкривати; вони прості, але невичерпно багаті: це унікальна любов, якою Бог мене любить, і неповторна любов, якою я можу Його любити.
Молитва і зустріч з Богом дозволяють мені відкрити унікальну любов, якою Бог мене любить. Відчувати, що тебе люблять особливою любов’ю – це глибинне прагнення кожного чоловіка (а ще більше кожної жінки!). Не те, що люблять у загальному, як одиницю з-посеред багатьох інших, а що тебе цінують, шанують особливим чином. Досвідчення любови є таким захопливим, оскільки дозволяє відчути, що певна особа набуває для мене такої цінности, якої не має ніхто інший, і, у відповідь, я маю в її очах унікальну вартість.
Саме це реалізує любов Отця. Коли Він дивиться на нас, то кожен може досвідчити, що є любленим, що Бог його обрав у винятково індивідуальний спосіб. Часто нам здається, що Бог любить загально, тобто любить усіх людей, серед яких є і я, тому повинен трохи цікавитися і мною! Але нас не може вдовольнити те, що нас люблять «в загальному», як складову частину єдиного цілого. І це зовсім не відповідає дійсності любови Отця, яка є особливою, унікальною і для кожного з Його дітей. Любов Бога особиста й має індивідуальний характер. Кожен з нас цілком має право сказати: Бог любить мене так, як не любить нікого іншого в світі! Бог не однаково любить двох різних людей, адже Його любов якраз є тим, що творить нашу власну ідентичність, яка відрізняється залежно від особи. Між душами існує набагато більша різниця, ніж між обличчями, казала свята Тереза Авільська. Таку унікальну особистість символізує «нове ім’я», про яке говорить Святе Письмо в книзі пророка Ісаї: «Йменням новим будуть звати тебе, що уста Господні докладно означать його» (Іс. 62:2).
А в Об’явленні: «Хто має вухо, хай чує, що Дух промовляє Церквам: переможцеві дам їсти приховану манну, і дам йому білого каменя, а на камені написане ймення нове, якого не знає ніхто, тільки той, хто приймає його» (Об. 2:17).
Ця унікальна любов, яку Бог дає кожному, містить натомість дар єдиної у своєму роді відповіді. У багатьох святих, особливо святих матерів, знаходимо такі слова: «Ісусе, хочу Тебе так любити, як ще ніхто ніколи Тебе не любив! Чинити для Тебе божевільні речі, яких ще ніхто ніколи не робив!»
Читаючи ці слова, ми почуваємося дуже вбогими, позаяк добре усвідомлюємо, що не зможемо перевищити в любові всіх наших попередників. Втім, таке прагнення не марне і може реалізуватися в житті кожної людини: навіть якщо я не Тереза Авільська і не Франциск Асизький, я можу дати Богові (а також моїм братам і сестрам, Церкві, світові) таку любов, якої ще ніхто їм не давав. Таку, яку мені належить дарувати, згідно з моїм особистим покликанням, у відповідь на любов, яку Він виявляє до мене, і з благодаттю, яку отримую від Нього. У Божому серці, у таємниці Церкви я посідаю виняткове місце, маю особливу і незамінну роль та властивий лиш мені потенціял, які не може взяти на себе жодна інша людина. Отримати як плід молитви цю подвійну впевненість – у тому, що тебе люблять неповторною любов’ю, і в тому, що я можу (незважаючи на мою слабкість і обмеженість) любити такою ж унікальною любов’ю – це надзвичайно цінний дар. Саме так формується найглибша і найміцніша сутність нашої ідентичности.
Звичайно, ідеться про дійсність, яка залишається таємничою, невловимою, і яку зазвичай неможливо висловити. Вона не є чимось, що можна собі присвоїти, чим можна гордитися, її переживають у великому смиренні й убогості. Вона більшою мірою є предметом віри й надії, ніж володіння, з якого можна було б отримати користь. Однак вона достатньо реальна і певна, щоб дарувати нам внутрішню свободу і безпеку, яких ми потребуємо, щоб з довірою зустрітися лицем до лиця з життям.
З огляду на те, що ми щойно сказали, і ще завдяки багато чому іншому, відкриття Бога як Отця, що є головним плодом постійної молитви, є найціннішим у світі, найбільшим з дарів Святого Духа.
«Бо не взяли ви духа неволі знов на страх, але взяли ви Духа синівства, що через Нього кличемо: Авва, Отче! Сам Цей Дух свідчить разом із духом нашим, що ми діти Божі» (Рим. 8:15,16).
Батьківство Бога в стосунку до нас є найглибшою реальністю, яка може бути, найбагатшою і невимовною, незбагненною безоднею життя і милосердя. Немає більшого щастя, ніж бути сином, жити в цьому батьківстві, приймати себе самого і всі Божі дари й щедроти. У кожну мить нашого життя довірливо чекати усього від дару Божого. «Як приємно називати Бога нашим батьком», – казала свята Тереза з Лізьє, плачучи від щастя[1].
[1] 3 розповіді її сестри Селіни у: Geneviève de la Sainte-Face, Conseils et souvenirs.