Одним з плодів молитви є поступове пізнання Бога і самого себе. Можна було б надзвичайно багато говорити про це, а також на цю тему існує багатюща традиція серед авторів духовної літератури. Я можу лиш коротко зупинитися на деяких аспектах.
Молитва поволі впроваджує нас у справжнє пізнання Бога. Не абстрактного, далекого Бога, вольтерівського «великого годинникаря» чи Бога філософів і вчених. І навіть не Бога черствої, заснованої на розумі теології. А Бога як особу, живого і справжнього, Бога Авраама, Ісака та Якова, Отця Господа нашого Ісуса Христа. Бога, Який, за словами Паскаля, промовляє до серця. Не такого Бога, говорячи про Якого ми вдовольняємося декількома думками, прищепленими нашим вихованням чи культурою, або ще такого, Який може бути витвором нашої психологічної проекції, але Бога правдивого.
Молитва дозволяє нам перейти від наших думок про Бога, наших уявлень (завжди помилкових і надто вузьких) до досвідчення Бога. Тут існує суттєва різниця. У книзі Йова знаходимо цей гарний вислів: «Тільки послухом уха я чув був про Тебе, а тепер моє око ось бачить Тебе» (Йов. 42:5).
Головною метою цього особистого відкриття Бога, основним плодом молитви, є пізнання Його як Батька. Через Христа, у світлі Святого Духа, Бог відкривається як Отець. За уривком з Євангелія від Луки, який ми навели вище, де Ісус ликує від радости, що одкровення приховане від мудрих та розумних, але відкрите для немовлят, читаємо такі слова: «Передав Мені все Мій Отець. І не знає ніхто, хто є Син, тільки Отець, і хто Отець тільки Син, та кому Син захоче відкрити»
Це чудово демонструє, що метою такого відкриття є таємниця Бога як Отця. Бога як невичерпного джерела життя, як Начала, як незглибимого дару, як щедрости, і Бога як доброти, лагідности, нескінченного милосердя. Чудовий уривок з книги пророка Єремії, роз. 31, який проголошує Новий Заповіт, закінчується такими словами: «Бо це ось отой Заповіт, що його по цих днях складу з домом Ізраїля, каже Господь: Дам Закона Свого в середину їхню, і на їхньому серці його напишу, і Я стану їм Богом, вони ж Мені будуть народом! І більше не будуть навчати вони один одного, і брат свого брата, говорячи: Пізнайте Господа! Бо всі будуть знати Мене, від малого їхнього й аж до великого їхнього, каже Господь, бо їхню провину прощу, і не буду вже згадувати їм гріха!».
У цьому уривку чудово поєднане знання Бога, дане усім, з виливом Його милосердя, Його прощення.
Ми знаємо Бога в Його владі, трансцендентності, величі та в Його нескінченній могутності, але водночас у Його лагідності, близькості, ласкавості, Його невичерпному милосерді. Це знання не є сукупністю відомостей, а живим досвідом кожної особи.
Таке знання Бога, дане всім у месіянські часи, також дуже виразно проголошує пророк Ісая: «Земля буде повна пізнання Господнього так, як море вода покриває!» (Іс. 11:9).
Пізнання Бога дозволяє нам по-справжньому пізнавати самих себе. Людина по-справжньому може пізнати себе лише в Божому світлі. Звичайно, не слід нехтувати усе те, що вона може пізнати про себе людськими засобами (життєвий досвід, психологія, гуманітарні науки). Але так ми отримуємо лиш обмежене і часткове знання про себе. Людина сягає своєї глибинної ідентичности лише в Божому світлі, у погляді на неї Небесного Отця.
Це знання має два аспекти: один з них, на перший погляд, здається негативним, але згодом приводить до чогось надзвичайно позитивного. Детальніше поговоримо на цю тему пізніше, а зараз хочу згадати про це декількома словами.
Негативний аспект стосується нашого гріха, нашої глибинної убогости. Ми по-справжньому знаємо про них тільки у світлі Бога. Перед Ним уже не існує брехні, відмовки чи виправдання, не існує удавання. Ми змушені визнати, ким ми є, з нашими ранами, слабкостями, протиріччями, егоїзмом, жорстокістю серця, нашою таємною співучастю зі злом тощо.
Жити у світлі Слова Божого дуже непросто: «Бо Боже Слово живе та діяльне, гостріше від усякого меча обосічного, проходить воно аж до поділу душі й духа, суглобів та мозків, і спосібне судити думки та наміри серця. І немає створіння, щоб сховалось перед Ним, але все наге та відкрите перед очима Його, Йому дамо звіт!» (Євр. 4:12-13).
На щастя, Бог лагідний і милосердний, і це виявлення відбувається лише поступово, залежно від того, наскільки ми здатні його перенести. Бог показує нам наш гріх, водночас виявляючи до нас Своє прощення і Своє милосердя. Ми із сумом констатуємо наш гріховний стан, а також повну вбогість нас як створінь: ми маємо лиш те, що отримали від Бога, і якщо це отримали, то тільки завдяки благодаті, і не можемо нічого собі приписувати, ані чимось вихвалятися.
Цей етап правди необхідний; не буває одужання без усвідомлення своєї хвороби. Лише правда чинить нас вільними. На щастя, на цьому справа не зупиняється, а веде до чогось ще глибшого і незбагненно красивого: попри розуміння своїх гріхів і своєї убогости, ми усвідомлюємо те, що є дітьми Божими. Бог любить нас такими, якими ми є, абсолютною, безумовною любов’ю, і саме ця любов нас формує в нашій глибинній ідентичності.
Глибшим і фундаментальнішим за нашу людську обмеженість, а також за зло, яке на нас впливає, немовби непорушна сутність, є наша ідентичність Божої дитини. Я – людина грішна і невідкладно потребую очищення й навернення. Втім, у мені є щось абсолютно чисте і недоторкане: любов, яку Бог дає мені як Творець і Батько, основа моєї ідентичности, моєї невід’ємної сутности улюбленого сина. Доступитися до неї у вірі – це якраз те, що відкриває і забезпечує можливість стати на шлях навернення і очищення, чого я не можу уникнути.
Кожен чоловік, кожна жінка шукає свою ідентичність, свою глибинну натуру. Ким я є? Іноді таке запитання людина з острахом ставить собі в середині життя. Вона намагалася сформуватися як особистість, реалізувати себе згідно зі своїми потаємними прагненнями, а також згідно з критеріями успіху, які пропонує культурний контекст, в якому живе. Вона віддавала себе роботі, сім’ї, відносинам з іншими людьми, різноманітним обов’язкам тощо. Іноді цілковито вичерпуючи себе… Втім, у ній десь залишилася порожнеча, незадоволення, розгубленість: ким я є насправді? Чи те, що я пережив до сьогодні, добре виражає те, ким я є?
Існує ціла частина моєї ідентичности, яка випливає з моєї історії, спадковости, з того, що я пережив, і з рішень, які прийняв, але це ще не та глибина, яка в мені є. Вона відкривається і розгортається лише в зустрічі з Богом, Який очищає мене від усього штучного і надбудованого в моїй ідентичності, щоб дозволити мені дістатися до того, ким я є насправді, до суті моєї особи. Наша правдива особистість є не стільки реальністю, яку треба творити, скільки даром, який належить прийняти. Йдеться не про те, щоб завоювати щось, а про те, щоб дозволити себе вподобати. «Ти Син Мій Улюблений, що Я вподобав Тебе!» (Лк. 3:22). У Євангелії від Луки ці слова промовив Бог-Отець до Ісуса під час Його хрещення, але ми цілком можемо присвоїти їх собі силою нашого хрещення.