Молитва дозволяє нам відчути передсмак Неба. Вона дозволяє привідкрити і «скуштувати» щастя, яке не від цього світу, яке тут ніщо не може нам дати, це щастя в Богові, для якого ми призначені, задля якого ми були створені. У молитовному житті ми стикаємося з боротьбою, стражданням, духовною вбогістю (ми ще про це поговоримо).
Але якщо ми будемо постійні й наполегливі, то час від час насолоджуватимемося невимовним щастям, миром і втамуємо духовну спрагу, що є передсмаком раю. «Побачите небо відкрите», – обіцяв нам Ісус (Ів. 1:51).
Перше правило Ордену братів Пресвятої Діви Марії з гори Кармель, заснованого на Святій Землі в XII ст., закликає їх «вдень і вночі розважати над законом Божим», з такою метою: «Насолодитися в нашому серці, пережити в нашій думці силу божественної присутности і радість слави з висоти не лише після смерти, але навіть у цьому смертному житті»[1]. Свята Тереза Авільська озвучує ту ж думку в трактаті «Внутрішній замок»:
«Оскільки ми можемо певною мірою радіти небом на землі, молімо Всевишнього Господа, щоб Він допоміг нам Своєю благодаттю, аби нам ніколи не забракло Його через наші гріхи, щоб Він показав нам шлях і дав нам стільки сили духа, щоб ми відкрили цей схований скарб, бо це правда, що Він у нас»[2].
Молитва дає доступ до тієї реальности, яку проголошує апостол Павло: «Чого око не бачило й вухо не чуло, і що на серце людині не впало, те Бог приготував був тим, хто любить Його» (1Кор. 2:9).
Це означає також, що в молитві людина уже на цій землі дізнається про те, що робитиме і з чого радітиме впродовж цілої вічности: вона захоплюватиметься божественною красою і славою Царства Божого. Вона вчиться робити те, для чого була створена. Вона активізує найпрекрасніші і найглибші якості, якими володіє як людська істота, але які дуже часто не використовуються: свою здатність поклонятися, захоплюватися, прославляти і дякувати. Вона віднаходить серце і погляд дитини, щоб захоплюватися Красою понад усяку красу, Любов’ю, яка перевищує будь-яку любов.
Тож молитва також означає реалізацію себе як людської особи, відповідно до найглибшого потенціялу нашої природи та найпотаємнішими прагненнями нашого серця. Звичайно, ми відчутно не переживаємо цього щодня, але кожна людина, яка вірно і добровільно ступає на шлях молитви, досвідчить щось подібне, принаймні в певні моменти благодаті. Особливо сьогодні: існує стільки бридоти, зла, тягарів у нашому світі, що Бог, Який є вірним і хоче пробудити нашу надію, неодмінно відкриває Своїм дітям багатства Свого Царства Божого. Святий Іван від Хреста в XVI ст. стверджував: «Господь завжди відкривав смертним скарби Своєї мудрості і Свого духа, але тепер, коли лукавство ще більше відкриває Своє обличчя, Він відкриває їх ще більше»[3].
А що сказав би він сьогодні!
Я особисто здивований певною молитовною благодаттю, яку сьогодні багато хто отримує, наприклад, звичайні миряни. Про це не пишуть у газетах, але існує справжнє містичне життя серед людей, що живуть з Богом, особливо серед убогих і малих.
«Того часу Ісус звеселився був Духом Святим і промовив: Прославляю Тебе, Отче, Господи неба й землі, що втаїв Ти оце від премудрих і розумних, та його немовлятам відкрив. Так, Отче, бо Тобі так було до вподоби!» (Лк. 10:21).
Варто відзначити одну цікаву річ: коли через молитву ми єднаємося з Богом, вона робить нас учасниками Божого творення. Споглядання живить наші творчі здібності і нашу винахідливість. Зокрема якщо йдеться про красу. Сучасному мистецтву катастрофічно бракує натхнення, тому воно часто продукує лише жалюгідну бридоту, тоді як людина так прагне краси. Тільки відродження віри й молитви зможе дозволити митцям віднайти джерела правдивої творчости, щоб вони могти дарувати людині красу, яка їй так необхідна, як це робили Фра Анджеліко, Рембрандт чи Йоган Себастьян Бах.
[1] Цит. за: Renault Е., Ste Thérèse d’Avila et l’expérience mystique, Paris: Seuil, 1970, c. 126.
[2] П’ята оселя, глава 1.
[3] Максима 6 в: Oeuvres Complètes, Paris: DDB, с. 976.