Самі страждання не такі нестерпні, як відчуття безпомічності при них. Фрідріх Ніцше
Мерлін Олсен, колишній професійний гравець в американський футбол, має досить виразно окреслену філософію болю:
«Людина – створіння, здатне пристосовуватися. Завжди знаходиться те, що ви можете і чого не можете. Це чимось схоже на те, коли заходиш на конюшню. Найперше, що ти відчуваєш – це запах гною. Але побувши там хвилин з п’ять, ти вже більше не відчуваєш цього запаху. Те ж саме з коліном. Ти поранив коліно. І ти про це добре знаєш. І тоді починаєш грати на іншому рівні. Трохи змінюєш манеру бігу. Або відштовхуєшся з іншої ноги. Може трохи змінюєш стійку.
Після операції на коліні мені доводилося щотижня витягати з колінної чашечки рідину. Зрештою мембрана стала настільки товстою, що їм доводилося впихати голку в коліно мало не молотком. Я дійшов до стану, коли просто сказав: «Прокляття, та запхніть ви нарешті голку і витягніть ту штуку геть»[1].
Всі ті, хто займається таким спортом, як американський футбол, підлягають однаковим обстеженням організму, терплять незручні обладунки і штовханину під час гри, а суспільство щедро винагороджує їх за витримування такого болю. Отже біль з певних джерел – не тільки в американському футболі, але й в альпінізмі, тріатлоні, у тренувальних таборах морських військових сил, при тортурах ворожого допиту – людина готова прийняти. У попередніх століттях дехто навіть вважав благородним нанесення собі болю, як ознаки вищої посвяти: чим грубіша власниця і суворіше бичування, тим благочестивіший поклонник.
Це дивовижно, але людські створіння свідомо завдають собі болю заради звичайного марнославства. Протягом століть китайські жінки перев’язували собі ступні ніг, завдаючи собі шкоди, з метою виглядати звабливо. Сучасні жінки, на додаток до носіння надто вузького взуття, вищипують собі брови, піддають своє тіло шкідливому ультрафіолетовому промінню і вдаються до пластичних операцій на обличчі, грудях і сідницях – і все для того, щоб відповідати культурним стандартам краси. Ми набуваємо особистого престижу, переносячи цей добровільний біль, бо суспільство надає йому певного значення, якого стає варто прагнути.
Порівняйте наступних два види досить сильного болю: пологові муки народження дитинки, яка виходить сідничками, а не голівкою, і біль при камінні в нирках. Зважаючи на кількість задіяних нервів, а також інтенсивність і тривалість болю, ці два види болю можна справедливо оцінити як майже рівні. Однак при народженні дитини значення приховане в самій події. «Журиться жінка, що родить, бо настала година її. Як дитинку ж породить вона, то вже не пам’ятає терпіння з-за радощів, що людина зродилась на світ…» – спостеріг Ісус (Івана 16:21). Біль матері породжує дещо таке, що має значення – нове життя – і з цієї причини вона може навіть думати про повторення цього досвіду. Але яке значення вкладає людина в біль, спричинений нирковим камінням?
Більше, ніж будь-яке інше суспільство в історії людства, наше сучасне суспільство відкараскується від вагомості страждань. Ми більше не розглядаємо їх як осудження богів, але тоді як що? Ми присвоюємо певний критерій значення слабшому болю, вважаючи його за такий, який ми терпимо добровільно, але яке тоді значення має народження дитини із вадами розвитку? Чи фіброз сечовивідних шляхів? Чи розумова відсталість? Для нас страждання є тим, з чим можна впоратися і покінчити; але як щодо страждань, які ніколи не закінчуються і не проходять?
Здебільшого ми бачимо тільки негативне значення страждань: вони заважають здоров’ю, і приносять небажану перерву в наших прагненнях до життя, до свободи і щастя. Як я вже згадував, будь-яка крамниця листівок безпомилково висвітлює цей принцип. Все, чого ми можемо бажати для страждаючих людей, це щоб вони «Одужували!» Але як сказала мені одна жінка на останній стадії раку: «Жодна з цих листівок не стосується людей, які лежать у моїй палаті. Ніхто з нас не одужає. Всі ми тут помремо. А для решти світу, ми – інваліди. Подумайте над значенням цього слова – інвалід – неспроможний».
Яке значення несе остання стадія раку?
Я отримав листа від пастора з Середньо-Західної частини Америки, який записав що стається, коли починають тлумачити, роз’яснювати значення чогось. Страждання цього чоловіка були скоріше емоційні, ніж фізичні. «Нервовий зрив», як назвали його стан лікарі, але насправді це був більше «зрив у трактуванні значення».
«Найбільш болючою частиною всього цього було удаване мовчання Бога. Я молився, як мені здавалося, до мовчазної темряви. Я багато про це думав. А Він тільки здавався таким мовчазним. Проблема частково полягала в моїй депресії, а частково в Християнському оточенні. Для більшості Християн я був соромом. Як вони говорили, нікого не обходить, що я змушений переживати. Один пастор молився за мене такими загальними фразами і з таким благочестям, які взагалі не пасували моїй ситуації. Вони не відчули мого болю.
Одні люди просто уникали мене. За іронією, друзі Йова можливо виявилися допомогою для нього, у психологічному сенсі. Щонайменше, вони спонукали його до почуттів, хай навіть до почуттів злості. Їхні причитання були марними, але вони таки переймалися певними запитаннями і спонукали Йова до відчуття того, що можливо Бог був десь поруч. Ніхто в нашій Християнській общині, окрім хіба моєї дружини, не допоміг мені хоча б у такій мірі».
[1] Цитата з Марка Крума. Обличчя болю // Спортс Ілюстрейтед. 1976. Березень. № 8. С. 62.