«Я – твій батько!», «Я – твоя мати!». Звісно.
Але які ці батько й мати?
Часто за цими словами приховано потяг до всевладдя, найжахливішої втрати людства і людяности.
Невміння бути батьком.
Чи невміння бути матір’ю.
Нехай і тоді, коли вони дали нове життя, у біологічному значенні.
Справжні батьки – це ті, хто тебе любив, прагнув, поважав, виховував, розвиваючи твій потенціял та твою особистість.
Горе тим, хто, будучи біологічним батьком чи матір’ю, нічого не зробив для власних дітей, не говорячи вже про жорстоке ставлення, відкинення та забуття.
На жаль, деякі батьки і матері замість того, щоб спробувати зрозуміти дітей, вимагають від них лише безумовного послуху та підпорядкування. Здається, що вони бояться невинної сили та радости, прихованих у дитині, і роблять все для того, щоб їх знищити.
Вони вже давно втратили честь та гідність особи.
Так, без послуху – ніяк, але це має бути послух життю, а не смерті. Якщо як слід розібратися, то про що говорять ці так звані батьки, коли нав’язують послух?
Про владу.
А не про любов.
Ми повинні бути поруч із ними, щоб вони продовжували бути нездатними прийняти власне життя, бо навіть не вміють залишатися наодинці? Через їхній егоїзм?
Ми повинні йти шляхом, на якому вони зашпорталися і впали, не зумівши дійти до мети? Ми повинні досягати цілей, які виявилися непідвладними для них?
І це їхня любов?
Втратити себе, щоб служити їм.
Але навіть у цьому випадку це буде служіння не особам, а їхнім страхам.
Ми повинні навчитися робити правильний вибір.
Вибір між тими, хто є батьками і тими, хто є тиранами.
Між тими, хто дає простір нашій свободі і тими, хто маніпулює нами.
Скільки дітей зараз повинні слухати так званих батьків, якими панують афективна[1] незрілість та постійне відчуття провини!
Гадаю, дуже багато.
Забагато.
І знову цей міт про кровний зв’язок.
Саме він є причиною того, що деякі батьки вважають, що мають повне право робити з дітьми все, що їм заманеться.
«Плоть від моєї плоти».
Але ж ці діти належать не нам!
Вони є дітьми життя, вони є Божими дітьми!
Скільки маячні, скільки слів…
Зараз дехто почав говорити про те, що батьки не слухають дітей.
Мені здається, що я й так завжди це знав.
Як і більшість моїх однолітків.
Але чому ніхто не пояснює, чого так відбувається? Чому ніхто не розвиває тему? Чому ніхто не хоче зазирнути і побачити, що ж ховається під цим неслуханням?
Можливо, ніхто не спроможний це зробити?
Не вірю!
Можливо, ніхто не хоче втягуватися в цю дискусію?
Гадаю, що проблема набагато гостріша.
Ця посередня споживацька культура характеризується браком мислителів. Я маю на увазі осіб, які провокують свідомість і розум, ставлячи під сумнів певні переконання цього «мас-медійного» суспільства. Це особи, які йдуть до кінця.
Нерідко говоримо про те, що ми оточені банальністю, поширеною на телебаченні і на сторінках газет, та «спеціялістами», які мають відповіді на всі запитання: вони кажуть і пишуть те, що хоче почути більшість.
Культура, в якій пишуть напоказ, задля прибутку, приречена на пусті балачки. Багато слів, які завжди плавають на поверхні, що цілком підходить абсолютній більшості. І вони не змушують думати і переживати.
Багато слів, які запобігають перемінам.
Багато слів, які приховують відповіді.
На жаль, я дуже рідко чую справжні критичні думки, які прагнуть свідчити, поглиблювати і шукають істину. І цілком зрозуміла їхня непопулярність: адже вони непокоять, змушують думати і взагалі викликають відразу.
Більше немає справжніх критиків.
Все перейшло на платформу конформізму.
З цього погляду здається, що ми втратили важливу рису, яка допомогла людству розвиватися в перші століття свого існування: мужність шукати правду, приймати себе таким, яким ти є, навіть якщо це не завжди викликає захоплення.
Люди не слухають інших, бо вважають себе богами.
Через втрату духовної складової.
Психоаналіз та психологія зазнали фіаско, якщо в момент їхньої найбільшої популярности зросла кількість злочинів щодо дітей, проявів насильства в родинах і вбивств між батьками і дітьми.
Особисто я зміг реконструювати історію свого дитинства та пробити непорушний мур забуття. І все завдяки мистецтву, творчості та віднайденню духовности.
Лише тоді, коли я почав малювати та писати, я зміг висловити частину свого дитинства. Висловити давно забуті речі. Зараз я бачу ту жорстокість, яку пережив у родині, яку терпів роками і, можливо, яку й зараз ношу в собі.
Лише розуміння того, що Бог мене любить із першої миті мого життя, звільнило мене від психологічного ярма, яке я носив із дитинства.
[1] Афективний – пройнятий афектом, емоціональний. – Прим. ред.