Треба дозволити, щоб слово і приклад Христа перемінювали нас: саме такою є Його воля та справжня молитва у вчинках, завдяки якій наше буття може стати неустанним діялогом з Господом Богом. Та як можлива така переміна? Для багатьох людей вона є чимось незбагненним та недосяжним. В їхній уяві процес досягання святости перетворюється в щось таємниче, призначене лише для душ із вищою духовною формацією, богословським знанням та вищою освітою. Натомість правда набагато простіша!
Ісус разом зі Своєю матір’ю перебували в Кані Галілейській на весіллі. Коли не вистачило вина, Богородиця, бажаючи допомогти весільній парі в цій незручній ситуації, дає слугам простий наказ: «Зробіть усе те, що Він вам скаже!» (Ів. 2:5). Щоб перемінитися в Христа, не треба робити нічого надзвичайного, достатньо дослівно виконувати повчання Господа в кожній ситуації нашого життя.
Бути християнином – означає визнавати віру своїми вчинками, втілювати в життя слова Христа. Тому треба дозволити Ісусові вести нас: зробити все, що Він нам скаже. Щоб це було можливе, ми маємо вчитися застосовувати слова та приклад Ісуса до наших щоденних турбот. Життя християнина – це не богословський трактат. Його дослідження варто залишити фахівцям, щоб це допомогло в поглибленні об’явленої правди. Христос прагне, щоб ми переживали Його життя серед турбот, притаманним нашому щоденному життю. Щоб виконувати слова, які Господь Бог скеровує до нас, недостатньо лише приймати Його навчання – треба ще й втілювати це в життя. Лише через таке життя, через визнавання Бога перед іншими – а це можливо лише тоді, коли ми живемо в Його присутності – Господь Бог розпізнає в нас Своїх дітей: «Отже, кожного, хто Мене визнає перед людьми, того перед Небесним Отцем Моїм визнаю й Я. Хто ж Мене відцурається перед людьми, того й Я відцураюся перед Небесним Отцем Моїм» (Мт. 10:32-33).
Сам Христос також говорив про такий спосіб поведінки, який дає змогу в кожен момент жити в присутності Бога, не залишаючи й тіні сумніву щодо значення цих слів. Звертаючись до послідовників свого навчання, Він інструктує їх: «Ви – світло для світу. Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори. І не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, і світить воно всім у домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі» (Мт. 5:14-16).
Це не означає, що християнин – другий Христос – має чинити добро перед іншими, виставляючи напоказ свою чеснотливість: це не узгоджувалося б з євангельським духом. Добрі вчинки самі в собі мають таку силу, що її не вдасться приховувати, подібно, як не можна сховати міста, розташованого на горі.
Господь застерігає нас перед тим, щоб робити добрі вчинки лише задля того, аби їх хтось побачив (див. Мт. 6:1). Однак я вкотре прагну зазначити, що присутність Бога – це не виключно внутрішня справа, закрита в святилищі розуму. Присутність Бога – це конкретна дійсність. Настільки конкретна й реальна, як світло, яке освітлює мешканців дому. Порівняння зі світлом та містом – це ніщо інше як спосіб, який має на меті ілюструвати слушний стиль поведінки, а також наголосити, що вчинків, наповнених Божою любов’ю, не вдасться приховати, якщо постійно поводитися згідно з цим принципом.
Однак трапляється, що через відсутність прозорости деяких ідей та через незнання Євангелія створюється переконання, що добра поведінка – це щось дивне, неприродне в щоденному житті, і вже те, що цього вимагає Господь, означає, що воно має бути чимось незвичайним. Можливо, це виникає звідти, що житія святих були написані в спосіб, чужий для ментальности людини з вулиці. І справді, вивчаючи житія святих, ми спостерігаємо їхню небуденну любов до Бога, оскільки їхні автори зосередилися не на самих подіях життя, а на тому, що в тих житіях було незвичайного. Це так, ніби вони хотіли читача більше здивувати, ніж підбадьорити, створюючи таким чином образ святости, складний для осягнення та наслідування, бо здатність до суворої покути та неземних чудес – це плід особливої благодати від Бога, призначеної для тих, чий життєвий шлях також винятковий. Господь Бог не прагне цього для людей, які перебувають з Його волі у світі.
Саме в щоденному житті, у трудах щоденних занять, ми маємо ототожнюватися з Ісусом Христом. Пригадую подію, яка трапилася в одній зі шкіл під час іспиту з релігії. Серед учнів був десятирічний хлопець, який разом з іншими ґрунтовно готувався до цього іспиту, слухав пояснення всіх тем на уроках. Варто додати, що питання іспиту були сформульовані доволі просто, а у відповіді достатньо було написати лише кілька слів. На одну з тем треба було дати розгорнуту й творчу відповідь: «Який із вчинків милосердя ти любиш виконувати найбільше?» Хлопець, навіть не задумуючись, відповів: «Ховати померлих».
Ніхто не насмілився заперечити, що це вчинок милосердя, а водночас не мав би стільки зухвальства, щоб переконувати хлопця в тому, що це найпростіша форма втілення в життя принципів милосердя. Одна з умов здійснення доброго вчинку – ситуація, в якій буде можливий такий вчинок. Очевидно, це звучатиме банально, однак треба зазначити, що доволі часто ми линемо уявою ген далеко від дійсности, вигадуючи те, що неможливо втілити в життя й асоціюємо добрі вчинки з чимось неможливим.
Однак Господь Бог чекає на нас не в якихось надзвичайних ситуаціях, а в тому, що буденне. «Бо звичайне, щоденне життя, яке ми переживаємо серед наших близьких, подібних до нас, не є чимось пересічним й не вартісним. Господь хоче, щоб саме в цих обставинах освячувалася величезна кількість Його дітей» (св. Хосемарія Ескріва, Христос проходить поряд).
Тому обов’язково треба навчитися жити в присутності Бога й сприймати всі події в нашому житті. Ісус Христос закликає наслідувати не Його чуда, а чесноти, які ми маємо практикувати щоденно.