Ідеалом християнина є тісне поєднання з Христом, аж до твердження, що він співіснує з Христом (див. 2Тим. 2:11). Треба відтворити, повторити життя Ісуса в собі: пізнати Його реакції в незліченних та різноманітних ситуаціях, які з нами трапляються; любити так, як любив Він; розуміти так, як розумів Він; виконувати волю Отця так, як виконував Він, адже «Він упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерти, і то смерти хресної…» (Фил. 2:8). А чим би це могло бути, якщо не життям у Божій присутності? «Подібно як той, хто має книгу, де міститься все навчання, прагнутиме її поглибленого вивчення, так само ми не мусимо шукати нікого іншого, крім Христа» (св. Тома Аквінський)[1].
Ісус стає перед нами як наш прообраз, досконалий в усіх ситуаціях, які можуть трапитися – ідеальний предвічний Бог, Який пожертвував самого Себе, обравши постать слуги, знизившись до людської природи (див. Фил. 2:7). Воплотившись у дівиче лоно Пресвятої Богородиці, прийшовши на світ у Віфлеємі, працюючи й будучи слухняним щодня, Ісус став живим зразком поведінки, яку мають наслідувати християни. Бо Син Божий прийняв смертне тіло, подібне до нашого, якому потрібна пожива та відпочинок. Ми часто думаємо про Христа надто одухотворено, ніби Він був лише Богом. І забуваємо, що Він був також людиною: Господь, так само як і ми, вставав уранці й у поті чола заробляв на хліб.
Відколи Він прийшов на землю, більше ніхто не може сказати, що модель Бога віддалена й недосяжна: Ісус Христос – це Еммануїл, тобто Бог з нами. Він є нашою шляховою зіркою і саме до Нього ми маємо спрямовувати наш погляд. Перш ніж приймати будь-яке важливе рішення, треба задуматися, що зробив би на нашому місці Ісус Христос і щойно тоді починати діяти. Його життя тут, на цій землі, вказує нам, яким шляхом прямувати, щоб досягти святости, якої Він від нас очікує. Коли Ісус переживав моменти щастя, болю, голоду, самотности та зради, які переживає кожен, хто має людську природу, то показав нам, якою стежкою треба прямувати, щоб освятитися в цьому світі.
«Я – дорога» (Ів. 14:6) і якщо хтось справді прагне виконувати Божу волю, зобов’язаний лише до одного: крокувати слідами Ісуса, які Він залишив під час Своєї земної мандрівки.
Слово і хліб
Але як нам крокувати слідами Ісуса, якщо ми Його не любимо? Як ми маємо Його любити, якщо не наслідуємо Його й не виконуємо Божої волі? Пізнання Ісуса Христа – це ані важке, ані складне завдання, оскільки все Його життя та навчання точно описані в Євангеліях, а щоб їх сприйняти, достатньо мати чистий дитинний погляд. Євангеліє має бути для нас найважливішою книгою, яку ми завжди маємо біля себе і до якої зазираємо, коли виникають сумніви, оскільки можемо бути впевнені, що знайдемо там вирішення кожної проблеми. Пізнавати Ісуса необхідно, оскільки без цього ми не зможемо відчути любов, яка має викликати в нас прагнення глибшого пізнання. «Коли ми любимо якусь особу, то прагнемо пізнати навіть найдрібніші деталі, які стосуються її життя, характеру, щоб таким чином ідентифікуватися з нею. Тому ми маємо роздумувати над історією Ісуса – від Його народження в яслах аж до смерти та воскресіння. У перші роки свого священичого служіння я мав звичай роздавати примірники Євангелія або книжок, які розповідають про життя Ісуса. Бо треба, щоб ми добре пізнали Його; щоб ми зберігали Його в пам’яті та серці, щоб у кожен момент, без допомоги будь-якої книжки, заплющивши очі, ми могли споглядати життя Ісуса. Таким чином, у різноманітних ситуаціях нашого життя ми згадуватимемо слова й вчинки Господа.
Завдяки цьому будемо ніби занурені в Його життя. Бо не йдеться лише про те, щоб думати про Ісуса чи уявляти собі сцени з Його життя. Ми повинні повністю в них увійти, стати їхніми учасниками. Треба йти за Ісусом настільки близько, як це робила Пресвята Богородиця, Матір Ісуса, як перші дванадцятеро апостолів, як святі жінки, як натовпи, що йшли за Вчителем. Якщо ми будемо так поводитися і не створюватимемо перешкод, то слова Ісуса проникнуть до глибини нашої душі і перемінюватимуть нас. «Бо Боже Слово живе та діяльне, гостріше від усякого меча обосічного, проходить воно аж до поділу душі й духа, суглобів та мозків, і спосібне судити думки та наміри серця» (Євр. 4:12)» (св. Хосемарія Ескріва, Христос проходить поряд).
«Я не розумію, як можна жити по-християнськи, не відчуваючи постійної потреби в приязні з Ісусом у Слові та Хлібі, у молитві та Євхаристії. Натомість дуже добре розумію, чому впродовж віків наступні покоління вірних поступово конкретизували це євхаристійне благочестя. Часом через типові форми культу, через публічне визнання своєї віри; іншим разом через мовчазні й тихі жести у святому затишші храму або в тиші серця.
Насамперед ми маємо любити Божественну літургію, яка повинна бути центром нашого дня. Якщо належно переживемо Божественну літургію, то як потім решту дня не перебувати думками біля Господа, турбуючись про те, щоб не залишатися без Його присутности, щоб працювати так, як працював Він і любити так, як любив Він? Отож, пам’ятаймо, що Христос не хотів обмежувати Свою присутність до моменту звершення жертви, а залишився у Євхаристії» (св. Хосемарія Ескріва, Христос проходить поряд).
[1] Sto. Tomas de Aquino, In epist. ad Colos. c. 2, Lee. 1.