Що стосується віри, то справа виглядає трохи по-іншому, коли йдеться про людей, що отримують благодать зцілення. Ця благодать завжди запрошує до зростання у вірі дуже різними способами й розмаїтими шляхами. Скидаться на те, що Господь потребує віри тієї особи, яка отримує зцілення, щоб мати змогу забезпечити дарованій ласці цілковите втілення, повну реалізацію. Оце цілковите втілення, власне, і є тим, що раніше ми назвали “справжнім зціленням” .
* * *
Я зустрів Анні в лютому 1995 року, після закінчення Євхаристії. Ніколи раніше не бачив її, однак мене заінтригували її великі сумні очі й під час Літургії я сказав собі, що обов’язково повинен підійти до неї, що й вчинив. Анні виходила з каплиці в супроводі свого чоловіка, коли я зупинився навпроти них, з симпатією дивлячись на неї. Це потребувало певних зусиль, бо, на мій подив, виявилося, що ціле її обличчя вкрите не надто естетичними виразками. Під час Літургії – оскільки нас розділяла доволі велика відстань – я цього не помітив і передусім звернув увагу на її погляд, який мене зворушив.
Коли я вітався з нею та її чоловіком, вона, зніяковівши, відвернула голову; щоб не привертати до нас зайвої уваги, я запропонував їм відійти вбік. Сміливо запитав Анні, що її турбує. Якусь мить вона вагалася, а потім коротко розповіла мені про своє нещастя. Вже чотири роки була одруженою з вродливим молодим чоловіком, якого дуже кохала; однак лікарі виявили в неї неплідність, спричинену нищівною хворобою з неприємними симптомами (виразки на лиці й цілому тілі), під впливом якої вона почувалася страшенно зневіреною й дуже негативно сприймала саму себе. Не допомагали жодні ліки, й Анні була в розпачі.
– Чи Ви думаєте, що Бог міг би для Вас щось зробити?
– Я перестала в це вірити, занадто довго чекаю, але нічого не відбувається; стаю щораз гіршою для Жана-Клода. Я – справжня відьма.
– Ну, добре! А може, трохи помолимося разом? На мою думку, Господь Бог не хоче залишати Вас у такому стані.
– Як хочете. Але швидко, бо мені холодно!
Початок був не надто оптимістичний, але я не мав права проявити слабкість. Ми молилися декілька хвилин. Я мав якесь внутрішнє переконання, що для Господа ця молитва є бажаною. Через десять хвилин Анні почала нетерпляче зітхати. Я вже й сам був схильний вважати її відьмою й злюкою; а поза тим, нічого не змінилося.
Прощаючись, я потішив її: “Вірю, що щось у Вас зміниться; будьте уважною й не переставайте молитися. Якщо помітите якісь зміни, прошу мені зателефонувати, це дуже важливо для мене! Щодня молитимуся за Вас”. Чесно кажучи, я боявся, що Анні забуде про нашу зустріч і так і житиме, заплутавшись у своїх думках.
Через три дні пролунав телефонний дзвінок: “Ви знаєте, пане Мадр, той Ваш фокус подіяв! У мене на тілі вже немає жодного прища й виразки; це просто чудово! Жан-Клод і я дуже щасливі!”
«По-перше, моя люба Анні, то був не “фокус”, а то Ісус продемонстрував тобі, що любить тебе… А по-друге, сподіваюся, що тепер ви повірите, що можете мати дітей».
“Ох! Невже Ви так думаєте? То було б аж занадто добре!”
Я майже розгнівався на неї, однак обмежився словами: “Просто повірте Богові! Він розпочав діяти щодо Вас і робитиме це й далі. Моліться разом з чоловіком хоча б хвилину щодня й прошу повідомити мене, коли завагітнієте”. Після цього я поклав трубку, пообіцявши собі, що сам теж молитимуся, дякуючи Господові за те, що він уже зробив для Анні.
Через кілька місяців Анні зателефонувала ще раз. Вона плакала й була дуже агресивна: “Непогано той Ваш Господь Бог пожартував зі мною! Я завагітніла, а потім стався викидень”.
“Анні, я розумію Ваші страждання. Викидень – це болісний досвід, тим паче у Вашій ситуації. Але це також означає, що Ви завагітніли, тобто що більше не хворієте на безплідність.”
“Так, але чому Він дозволив, щоб таке сталося?”
“Не знаю, чому, й можу Вам сказати тільки те, що Ви маєте ще більше довіритися Богові. Він показує Вам, що дбає про Вас, а Ви, коли щось відбувається всупереч Вашим задумам, бунтуєте проти Нього. Ви не думаєте, що Він очікує від Вас чогось іншого?”
У слухавці запанувала тиша. Я знову пообіцяв Анні, що щодня молитимуся за неї, й попросив її зателефонувати мені, коли знову завагітніє.
На цю новину мені довелося терпляче чекати шість місяців. Цього разу Анні радісно волала: “Вдалося, я на чотирнадцятому тижні вагітности, й усе гаразд. Якби Ви знали, які ми щасливі… Прошу мені сказати, як ми з Жаном-Клодом могли б ліпше пізнати Господа Бога”.
Вона народила прекрасного хлопчика, а через рік – ще одного. Завдяки тій ласці зцілення змінилося ціле життя тієї пари. Глибоко закорінені в молитві, вони взялися за відповідальну працю у своїй єпархії. Знак зцілення дав їм змогу відкритися на справжнє зцілення (яке, зрозуміло, ще не закінчилося), що відбувалося на основі явного зростання у вірі. Анні й Жанові-Клодові – як і всім іншим – Бог дав зцілення, щоб пробудити в них живу віру.