Селін уже сім років була заміжньою. Народила абсолютно здорового сина, Давида. Однак невдовзі після народження дитини вона захворіла на ревматоїдне запалення суглобів – важку хворобу, що спотворює стегнові суглоби й коліна, спричиняє приступи гострого болю й утруднює ходіння. Перебуваючи під лікарським наглядом, Селін, хитаючись, мусила пересуватися на милицях, настільки деформованим був її стегновий суглоб, що само по собі значно обмежувало її можливості. Їй здавалося, що нижня частина її тіла була одним великим болем. За такого стану здоров’я про наступну дитину не могло бути й мови… Чоловік Селін дуже переживав – як через її хворобу, так і через те, що вони не могли дати життя другій дитині.
Вперше вона зі своїм чоловіком звернулася до мене після закінчення молитви за хворих в одній парохії в Тулузі, благаючи, щоб ми спільно помолилися.
“Але ж ми щойно закінчили двогодинне богослуження, чи Ви не думаєте, що ми вже за Вас помолилися?” – відповів я найделікатніше, як міг.
Мене завжди цікавила ця наполегливість, з якою люди домагалися того, щоб помолитися за них індивідуально, так, наче молитва за хворих їх не стосувалася. Але я вже давно усвідомив, що ліпше поступитися й виконати таке прохання, бо його, хоча воно й не зовсім слушне, все ж – з огляду на великі страждання людей – можна зрозуміти.
“Прошу, лише кілька хвилин…”
Я не міг відмовити. Ми помолилися кілька хвилин, і Селін, задоволена, але далі хвора, пішла.
Через два місяці вона приїхала з чоловіком на суботню вечірню молитву за зцілення, яку організувала Спільнота благословень у Корде. Знову попросила про молитву, але й цього разу не було явного “результату”…
Це повторювалося доволі часто, й щоразу Селін ставала дедалі сумнішою, оскільки Бог не торкався її. Хвороба прогресувала, і її каліцтво ставало дедалі важчим і боліснішим. Через шість місяців, знову в Корде, Селін підійшла до мене, наполегливо прохаючи про хвилину спільної молитви. Не знаючи, чи мені слід захоплюватися такою витривалістю, чи, радше, нервувати з цього приводу, я, однак, погодився, побачивши, що з її очей течуть сльози, й відчувши, що вони щирі. Під час цієї короткою заступницької молитви Селін відчула в районі тазу й хребта якісь дивні, незвичайні поштовхи. Це сталося вперше, хоча пережила вже чимало таких молитов. Заінтригований, відводжу Селін і її чоловіка вбік, туди, де ми могли б спокійно, не привертаючи зайвої уваги, продовжити молитися. Порив віри в Селін тепер був набагато помітнішим, сильнішим, аніж раніше; у неї з’явилося цікаве відчуття, немовби її тіло “розплутується”. Через десять хвилин вона вже могла ходити набагато вільніше – за допомогою лише однієї милиці, й менше тягнучи й закидаючи ту ногу, стегновий суглоб якої був деформований. Прощаючись із Селін, я закликав її ще більше довіритися Богові, переконуючи, щоб вона, нічого не боячись і молячись разом з чоловіком, старалася рухати тілом, оскільки скидалося на те, що Бог почав її зцілювати…
Коли ж вона прийшла до мене через місяць, була вже зовсім іншою: усміхалася, вільно ходила сама, без милиць і болю. Лікарі підтвердили, що вона зцілилася не тільки від запалення суглобів (результати аналізів крові з тривожних стали нормальними), а й від ускладнень хвороби, що вже були почалися. Сповнена відновленої енергії, усміхнена й радісна Селін, що прагнула скласти свідчення, повернулася до нормального життя й планувала народження наступної дитини. Коли ми прощалися, поставила мені запитання, на яке я не зміг одразу переконливо відповісти:
“Скажіть мені… Ви часто молилися за мене, інші теж це робили. З огляду на ці молитви можна сказати, що мене розпещували; але чому Господь Бог зцілив мене лише тепер? Міг це зробити за першим разом. Можна подумати, що Він бавився, допускаючи, щоб я нервувала й метушилася, страждаючи від цієї хвороби, перш ніж мене зцілити. Чоловік, ніби жартуючи, сказав мені, що, можливо, Бог певною мірою є садистом… Це, звичайно, потрясло мене, та все ж – чому велів мені так довго чекати? Чи Він чинить так з усіма, кого має намір зцілити?”
* * *
Це правда, що наш Господь часто приходить останньої миті: зцілення, яке здійснює й перетворює на реальність, на перший погляд відбувається повільно або з запізненням чи навіть останньої миті перед появою розпачу.
Чому, Господи? Адже стільки вірних хотіли б цілковито довіритися Тобі, а натомість на них чекає розчарування, яке з’являється в їхніх серцях, коли бачать, що дієш стосовно них таким чином.
Вищеописані спостереження все ж дарують нам надію на те, що ніколи не пізно чекати на Божу благодать й підтримку, – за умови, що наважимося повірити в це. Та чи цього достатньо, щоб пояснити й прийняти той факт, що Бог начебто не поспішає приходити до нас, зволікає з відвідинами Свого народу?
В одному, опираючись на віру, ми повинні бути впевнені: Бог вислуховує кожну молитву, звернену до Нього з довірою й від щирого серця. Але те, як нас вислуховує, не завжди збігається з нашими уявленнями про те, “як це має виглядати”. Якщо трапляється, що Бог велить чекати, то це означає, що в Його провидінні існує для цього якась вагома причина. Яка?
У першій частині відповіді слід нагадати, що хвора особа або людина (чи люди), яка приносить недужого до Господа, повинна мати віру відповідного рівня – але ми ніколи не знатимемо якого. Однак Божа мудрість знає про той “необхідний рівень віри” й так послуговується подіями, щоб людина пройшла через відповідне виховання, яке приведе її до сильнішої віри. Ми нетерпляче чекаємо на благодать зцілення, а тим часом, насправді, це Господь чекає, коли ми станемо здатні прийняти її у вірі – тому й виникає враження відсутности логіки або навіть якогось безладу в Божій педагогіці. Це означає, що ми ще не зрозуміли, що Бог не зцілює людини без її участи… Такий тип Божої діяльности сприймаємо, звичайно, як щось дуже незручне, некомфортне, дехто навіть реагує на ці дії бунтом. Але чи з Божого погляду існує інша можливість?
* * *
Під час богослуження з молитвою за хворих, яке відбувалося в Лойолі (Іспанія) у червні 2001 року, було виголошено слово зцілення (або, інакше кажучи, слово безпосереднього пізнання), що передбачало внутрішнє зцілення шістдесятисемирічного чоловіка, який уже чотири роки безперервно відчував неймовірний страх, пов’язаний з почуттям провини, оскільки був переконаний, що є відповідальним за смерть своєї дружини. Франсис одразу розпізнав себе в тих словах. Чотири роки тому дружина, яка страждала від раку грудей з метастазами, благала його, щоб відвіз її на прощу до Люрду, де прагнула бути 15 серпня, оскільки відчувала, що Матір Божа хоче там її відвідати. Однак Франсис не мав ані найменшого бажання робити цього. Йому важко було повірити, що життю його дружини щось загрожує. Отож викрутився, прикинувшись, що дуже втомлений, і сказавши:
“Поїдемо наступного року, тож чекати залишилося зовсім небагато!” Дружина поступилася й… через три дні відійшла до Господа.
Франсис, якого мучили докори сумління, не міг собі цього пробачити. Цілий час уважав, що це він винен у смерті дружини. “Якби я відвіз її до Люрду, можливо, вона була б сьогодні жива! А так – померла, і це моя провина!”
Франсис марно відвідував багатьох священиків і духовних порадників, прагнучи позбутися почуття вини. Чимало разів вдавався до заступницької молитви. Однак скидалося на те, що Господь Бог не звертає на нього уваги, що ще більше посилювало його страх – убив свою дружину, не відвізши її до Люрду 15 серпня. Ціле його життя перетворилося на абсурд, і якби не мав віри, найімовірніше, вчинив би самогубство. Однак з таким тягарем вини, справді, більше не міг жити, щонайбільше був спроможний “існувати”. Марно благав Бога: не отримав ані зцілення серця, ані умиротворення, тобто того, про що просив Господа.
Франсис був на моїй лекції на тему справедливости й Божого милосердя, яку я виголошував у Лойолі. Слухав уважно, однак його непокоїло те, що вважав своєю виною. Незважаючи на це, все ще продовжував надіятися, що його буде звільнено від цього внутрішнього пекла. Коли під час молитви, яка відбулася після доповіді, почув слово зцілення й відчув, немовби з нього зняли важку свинцеву плиту, що гнітила його, зрозумів, що внутрішнє оздоровлення вже близько. Через кілька хвилин увесь його життєвий горизонт перевернувся догори ногами. У душі запанував спокій; спогади про дружину, хоча все ще болісні, вже, однак, не викликали в нього хворобливого страху. Одночасно зазнав прощення й зцілення.
Бог велів йому чекати, ведучи його дорогою щораз більшої довіри, хоча Франсис не усвідомлював цього. Від часу першої заступницької молитви до того знаменного дня подолав справжню дорогу віри. Бог не забув про нього, а просто велів йому дорости…
Є чимало історій зцілення, схожих на цю. Та скільки людей, однак, погоджуються на те, щоби, не знеохочуючись, пройти справжню духовну школу довіри до Бога? Якщо деякі особи – хворі чи ті, що моляться за недужих, – не погоджуються терпляче чекати й не дозволяють таким чином виховувати себе, то чи за таких умов благодать зцілення зможе прорости в їхніх серцях?