Дії 27:39-44
Нарешті настав ранок, і трохи розвиднилося. Змучені мандрівники в усі очі виглядали землю, але не могли її побачити. Але вони розгледіли якусь-там затоку і стали міркувати, як би підплисти до неї на човні.
Маючи великий досвід підпливати до різних берегів, екіпаж зробив усе можливе, аби корабель якомога ближче підплив до суші. Але найдосвідченіші моряки в незнайомих глибинах не завжди можуть розпізнати пастки. Саме так сталося цього разу – несподівано на всьому ходу корабель глибоко сів на мілину. Сильні хвилі налітали на корму й розбивали судно, а з обох боків було лише схвильоване море…
Коли це трапилося, вояки, що стерегли в’язнів, сказали сотнику: «Пане, деякі в’язні, потрапивши на берег, зможуть втекти. Чи не краще було б зараз умертвити їх, щоб у Римі нас не покарали за їхню втечу».
Але Господь не дозволив цьому статися. Як ми знаємо, сотник від початку прихильно ставився до Божого служителя, от і зараз він, бажаючи захистити Павла, заборонив своїм воякам вчиняти таку жорстоку розправу.
Юлій мав зовсім інший план – він наказав усім плисти до берега. Хто добре плавали, першими пострибали у воду, а інші попливли до берега, хто на чому: на дошках, на бочках, на будь-яких уламках корабля, аби тільки триматися над водою. Як Господь і обіцяв – врятувалися всі до одного.
Мокрі, холодні, але порятовані, люди раділи твердій землі під ногами! Врятувалися всі, а корабель загинув, як був сказав їм Павло слово від Бога.
ЗАПИТАННЯ:
- Що побачили моряки, коли настав ранок?
- Що сталося з кораблем, коли екіпаж намагався підплисти до берега?
- Що запропонували вояки, коли судно сіло на мілину?
- Скільки людей урятувалися і яким чином вони дісталися берега?