Коли настає смерть

ЧОМУ БОГ ПОГОДЖУЄТЬСЯ НА СТРАЖДАННЯ?

Я не знаю, чи Бог погоджується, чи не погоджується на страждання людей. Але знаю, що для мого життя прийняття та переживання труднощів і страждань є абсолютно ключовим, а також вірю, що Бог в Ісусі Христі бере участь у моїх стражданнях і бере їх на Себе, перемінюючи на хресті.

Страждання – це частина людського життя, можна сказати, стан людини. Страждання бувають фізичні, а бувають і духовні. Вони можуть призвести як до фізичної, так і духовної смерті. Деякі люди кажуть, що страждання облагороджує, допомагає досягти зрілості або відкрити для себе, що найважливіше в житті. Так можуть казати тільки ті, хто страждає, а не ті, хто намагається їх втішити або пояснити сенс страждання. Іноді утішання чи пояснення ще більше поглиблює страждання. У цьому пересвідчився Йов, оточений друзями, які насправді тільки посилювали його страждання хитромудрими формулюваннями, спробами захистити Бога і спробами довести провину Йова. Під час своїх страждань, йому не потрібні були докази чи захист Бога, якому він довіряв настільки, що міг сказати: «Навіть коли захочете мене вбити, я не здригнуся» (Йов 13:15).

Йов говорить, що життя людини на землі – служба (пор. Йов 7:1). Страждання треба пережити, коли вони трапляються в житті. І ми переживемо їх точно, а для тих, хто житиме в Бозі, після смерті більше не буде страждань. Бог існує і присутній у цих стражданнях. Я вірю, що Він не хоче наших страждань і тому Він із нами в них.

Звичайно, мова не йде про «страждальництво», пасивне прийняття страждань, хоча хтось може переживати їх так у дусі покути, відшкодування, пожертви. Ми маємо право шукати природні засоби для їх усунення (наприклад, ліки, терапія) і можемо молитися за зцілення.

Важливим питанням у контексті страждань є наша присутність поруч з тими, хто страждає. Йдеться про присутність, сповнену терпіння та любові.

ЧОМУ ІСНУЄ СМЕРТЬ?

Ми часто думаємо про смерть як про покарання за гріх і ця думка присутня в Святому Письмі та у вченні Церкви. Однак, читаючи Святе Письмо від Книги Буття, варто усвідомити, що людина істинно й вічно живе завдяки Богу, навіть якщо її тіло вмирає. Ми – порох, в який Бог вдихнув життя. Натомість гріх розриває зв’язок із Богом, приносить духовну смерть і страх перед фізичною смертю. Втрачаючи стосунки з Богом, ми відкриваємо в собі простір для смерті прямо зараз: «Бо Бог не створив смерть, ані не радіє з погибелі живучих. (…) А через заздрість диявола смерть увійшла у світ, скуштують її ті, що йому належать» (Мудр 1:13; 2:24). Те, що називають драмою смерті, має своє коріння в гріху. Йдеться про те, як ми переживаємо смерть, біль і страждання, розрив та гострий страх перед смертю: «Переживання досвіду смерті може бути наслідком гріха; бо смерть приймають як безглузде, темне переривання життя, як підозрілу, страшну реальність, просякнуту страхом» (Гісберт Грешейк).

Ісус пройшов через людську смерть і з цього ми маємо черпати надію і силу: «А коли ми померли з Христом, то віруємо, що й жити з Ним будемо, знаючи, що Христос, воскреснувши з мертвих, уже більш не вмирає, смерть над Ним не панує вже більше! Бо що вмер Він, то один раз умер для гріха, а що живе, то для Бога живе. Так само ж і ви вважайте себе за мертвих для гріха й за живих для Бога в Христі Ісусі, Господі нашім» (Рим 6:8-11).

Смерть стає моментом, коли в особливий спосіб перевіряється наша віра, її глибина і вкорінення в нас. Через смерть до життя можна перейти завдяки вірі та через віру. Для людини, яка знаходиться близько до Бога, немає невідповідного часу для смерті, смерть ніколи не застане її зненацька. Деяким відблиском цього переконання є порівняння смерті зі спочинком, сном, яке з’являється, наприклад, у похоронній літургії: «Наш брат спочив у мирі з Христом».

Отже фізична смерть вписана в людську природу з моменту первородного гріха, що, звичайно, не послаблює її трагізму. Нас жахає вигляд вмираючого тіла, провали пам’яті, крихкість людського життя загалом. Це також іспит нашої віри: ми вмираємо, аби жити в Бозі, а живемо не для того, щоб помирати в темряві та самотності.

Ми вже мабуть переконалися, що перспектива смерті може викликати в нас рефлексію і спонукає цінувати своє життя та життя близьких. Кажуть, і це дуже часто підтверджується, мовляв яке життя, така і смерть. Тож у дуже конкретний спосіб через любов і прожите в повноті життя ми освоюємо смерть, готуємось до неї, щоб прийняти час нашого відходу з цього світу із почуттям смирення і в спокої. У певному сенсі ми вирішуємо, що для нас означає смерть, бо завдяки вірі ми ставимося до неї як до справжньої зустрічі з Богом та близькими, які померли раніше.

ЧИ БОГ ДОБРИЙ, ЯКЩО ДОПУСКАЄ ТРАГІЧНУ ЧИ ПЕРЕДЧАСНУ СМЕРТЬ?

– Де був Бог? – запитуємо ми в різних трагічних ситуаціях. Іноді це питання виражає дистанціювання і відразу з’являється філософська відповідь-роздум із відтінком власної вищості: «Якщо на світі стільки зла, то значить Бога не існує». Найчастіше, звичайно, ми ставимо це запитання відносно трагічної смерті. Якось у такій ситуації я почув, що «Бог забув про нас». Іноді це питання, породжене болем, коли особиста або й чужа трагедія настільки велика, що немає можливості зрозуміти її та відповісти. Сама лише темрява і відчай.

Перш за все, треба зламати бар’єри щодо смерті. Часто в запитаннях цього роду приховане припущення, що смерть – це найгірше, що може нас спіткати. Звичайно, ми знаємо приклади трагічної, жорстокої смерті. Щоденно нас інформують про аварії, кожен із нас знає когось, хто раптово помер або пішов із життя, на нашу думку, надто рано. А з іншого боку, як я вже згадував, для того, хто близький до Бога, будь-який час відповідний для зустрічі зі смертю, тобто з Богом у новому житті.

Не знаю, чи хоче Бог цих трагічних смертей. Я не можу спокійно сказати, як це дехто робить: «Бог так хотів». Іноді я думаю, що Бог зовсім цього не хотів і не знаю чому Він дозволив цьому статися. Звичайно, тоді виникає питання щодо Його всемогутності, але тут не місце і не час, аби про це говорити. Богослови впорядковують і намагаються описати те, що пов’язано з Божою волею і нашим життям, але це лише спроби: «Богослов’я вчить, що Божа воля відкривається нам не лише в заповідях та порадах, а й через плановані події або, принаймні, які допустив Бог. Насправді не відбувається нічого, чого би Бог не хотів (якщо це добро) або не допустив (якщо це зло)» (Реджинальд Ґарріґу-Лаґранж ОР).

Я вірю, що Бог є у всьому, що трапляється. Однак сказати, що Бог так хотів, коли четверо дітей з однієї сім’ї тонуть або коли якісь божевільні вбивають сотні дітей у Беслані, є глибоким непорозумінням. Тому, коли я чую ці слова або бачу такий напис на цвинтарі, щось у мені часто бунтує. Адже, коли б я так казав, то погодився би з тим, що Бог жорстокий, чи, можливо безпечніше, з Його бездумністю. Чи Бог хотів смерті дітей, які живцем згоріли в Індії, чи яких затоптали на смерть у Китаї їхні однолітки, які поспішали на церемонію підняття прапора? Бог цього зовсім не хотів. Саме людина через свою бездумність спричинила щось, що приносить страждання людям і Богові. І це не жалюгідне виправдання Бога: Бог не потребує виправдання. Це людина потребує виправдання, точніше очищення та прощення за помилки та зло, що приносить страждання іншим. Боже добро не визначає безглузду смерть, наприклад, того, хто їде на автомобілі 200 км на годину. Часто саме відсутність Бога, любові та поваги до життя визначає її.

Бог, так само як був у помираючому на хресті Ісусі, перебуває посеред тих, хто страждає, посеред відкинутих і вбитих. Це становить Його міць: прийняття та переміна слабкостей світу та людини через прощення та любов. Іноді так, як в Євангелії, хтось отримує благодать зцілення або спасіння, але не всі (навіть деякі) і не завжди (навіть рідко). «..Той, Хто є, і Хто був, і Хто має прийти, Вседержитель» (Одкр 1:8).

То де ж тоді Бог? Святе Письмо відповідає: «…Він мусить іти до Єрусалиму, і постраждати багато… і вбитому бути, і воскреснути третього дня.» (Мт. 16:21). І в цих словах з Євангелія від св. Матвія, ми знаходимо відповідь на запитання Болеслава Лесьмяна: «Скажи, що робиш Ти в цю годину, / Коли моя душа гине? / Чи сльозу Ти потай пускаєш, / Чи зі мною вмираєш?». Ісус відповідає: «Я вмираю, щоб ти міг жити та воскреснути».

ЯК МОЛИТИСЯ, КОЛИ ПОМИРАЄ БЛИЗЬКА ЛЮДИНА?

Молися так, наскільки любиш, тобто всім своїм серцем, розумом і зі всіх сил. І коли це необхідно, також треба молитися, саме з любові та з любов’ю, за добру смерть та полегшення страждань.

Якщо ми любимо, то це означає, що хочемо добра для коханої людини. Це означає, що ми будемо молитися як про чудо зцілення, так і про добру смерть. А коли настане той момент, нам потрібно відпустити вмираючого. Зв’язок любові між людьми іноді може в таємничий спосіб «зупинити» вмираючу людину, затримати на межі проходження до смерті, тоді коли занадто впадаємо в розпач, розносимо мислення категорією побажань швидкого одужання і переконуємо помираючого, що «все буде добре».

Іноді, коли ми дивимося на страждання близької людини, з’являється думка, що їй краще було б померти, аби закінчились ці страждання як для неї, так і для нас. Тоді ми маємо почуття вини, думаємо, що це егоїстично. Однак пам’ятаймо, що немає нічого поганого в такій думці, якщо вона з’явилася з любові. Ми можемо попросити про добру смерть, іноді насправді тільки це нам залишається робити.

Ще одна молитва, яку пробуджує близькість смерті, стосується того, щоб хтось помер, примирившись з Богом та іншими людьми. Відсутність примирення завдає додаткових страждань тим, хто залишається.

За кілька днів до смерті мій друг написав: «Сьогодні я прийняв таїнства хворих, посповідався і прийняв Святе Причастя. Був мій настоятель. Я вже майже не можу вийти з дому. У мене з’явились більші зміни та метастази в мозку. Я отримав стероїди, отже, можу дивитись і писати. Інакше мені все розпливається і лежу із заплющеними очима. Усе лікування закінчилося вчора. Тепер тільки так зване зменшення симптомів. Можливо ще буде опромінення мозку для полегшення. З одного боку, я з цим усім примирився. З іншого боку, незалежно від мого примирення, не припиню жебрати чуда. Як жінка, що вчепилася за плащ. Як той, хто сказав: «Господи, я не недостойний». Прошу, підтримай мене в ці дні».

Ми підтримуємо вмираючих своєю присутністю та молитвою, а також, дозволяючи їм піти з гідністю в мирі.

ЯК РОЗМОВЛЯТИ З ДІТЬМИ ПРО СМЕРТЬ?

Перш за все, не боятися розмовляти з дітьми про смерть. Для цього зовсім не потрібно чекати нагоди, коли помре близька людина. У щоденному житті ми маємо багато можливостей підняти цю тему: зміни сезонів природи і загибель рослин, смерть тварин, новини про смерть на телебаченні. Треба говорити про це природно і в простий спосіб.

Також не слід боятися демонструвати власні емоції перед обличчям смерті, наприклад, сльози. Дитячі психологи зазначають, що діти розуміють світ образно. Тож можна сказати їм, що померла людина пішла на зустріч із Богом і тепер дивиться на нас. Вона не з нами, але присутня в нашому житті та допомагає нам. Я багато разів був свідком того, як дорослі, які втратили своїх близьких у дитинстві, згадували померлих із свідченнями їх особливої присутності та опіки над ними в цьому житті. Це випливало як із життєвого досвіду, так і з віри, яка сягає в дитинство, у присутність померлих родичів у нашому житті.

Зовсім не потрібно вберігати дітей від того, що побачать мертву особу. Сучасний польський письменник і кіносценарист Єжи Пільх у своїй біографії згадує, що змалку, у протестантській Віслі, брав участь разом зі своєю бабусею в чуваннях при відкритій труні й це стало для нього частиною прийняття смерті та її присутності в щоденному житті людини.

Слід також пам’ятати, що в зустрічі дитини зі смертю йдеться не лише про розмову. Коли дитина відчуває брак близької людини, то втрачає почуття безпеки. У такій ситуації фізична близькість, обійми та увага до дитини незамінні. Не можна виходити з того, що дитина не розуміє, бо це хибне припущення. Навіть якщо й не розуміє так як ми, то дуже відчуває це на емоційному рівні. Іноді дорослі замикаються у власному болі та ігнорують дитину. Тимчасом ми можемо допомогти дитині та собі, згадуючи померлих, згадуючи радісні моменти та те, за що можемо бути їм вдячні.

У просторі віри втіхою для дитини можуть бути слова, що ми дуже хочемо зустріти своїх померлих на небі та, що вже зараз допомагаємо їм молитвою та жертвуванням Євхаристії, аби могли мати повноту щастя в Бозі. Дитина, яка бачить, що простір віри, молитви та літургії важливий для близьких, може прийняти це, принаймні на деякий час, як достатнє пояснення.

Попередній запис

Кілька слів на початок і закінчення..

Наступний запис

Що відбувається з людиною «по той бік»?