«Тепер я радію в стражданнях своїх за вас, і доповнюю недостачу скорботи Христової в тілі своїм за тіло Його, що воно Церква; якій я став служителем за Божим зарядженням, що для вас мені дане, щоб виконати Слово Боже, Таємницю, заховану від віків і поколінь, а тепер виявлену Його святим, що їм Бог захотів показати, яке багатство слави цієї таємниці між поганами, а вона Христос у вас, надія слави! Його ми проповідуємо, нагадуючи кожній людині й навчаючи кожну людину всякої мудрости, щоб учинити кожну людину досконалою в Христі. У тому й працюю я, борючися силою Його, яка сильно діє в мені.»
Якби дерева могли говорити – уявіть собі, про що вони могли б вести бесіду?
От розкидистий, старий днями дуб, що пережив за своє життя немало бур, звертається до тоненького деревного паростка неподалік, що зовсім нещодавно з’явився на світ: «Скоро настане осінь, і задують вітри, буде холодно і тяжко. Але ти будеш у безпеці. Я потурбуюся про тебе. Погано від вітру буде тільки мені. Але нічого страшного, якщо взимку я втрачу декілька гілок. Головне, що, поки ти молодий і слабкий, я перейму на себе усю силу вітру і дам тобі можливість безпечно рости».
Щось подібне каже апостол Павло молодій церкві у вірші 24. Поки ми не зобразимо перед собою такий образ, слова його викликають подив: як може він страждати в ім’я блага молодої церкви? Виглядає так, як ніби він (поміняємо образ) викликає ворожий вогонь на себе: доки він сидить у темниці, супротивники Євангелія уявляють, що вони його знищили. Сконцентрувавши увагу на Павлові і змусивши його страждати, вони не думають про молодих християн, що підростають навколо нього, – як у самому Ефесі, так і в навколишніх містах і селах.
Але Павло розвиває цю досить дивну для нас думку далі. Він каже, що у своїх стражданнях він «доповнюю недостачу скорботи Христової». Тут образ дерев, що загороджують одне одного від негоди, вже «не працює». Нам доведеться звернутися до образу царя і його народу.
Одна з найважливіших рис Павлового світогляду – ототожнення ним Ісуса, Царя і Месії, і Його народу. Ця думка пронизує і цей уривок, і увесь наступний текст послання, і більшу частину інших його послань.
Зазвичай людська фантазія в цій точці спотикається, не в силах створити відповідний до випадку образ. Але ми спробуємо зрозуміти, що має на увазі апостол Павло, зі знайомих нам реалій. Коли до двору голови іноземної держави прибуває посол, що представляє певного царя або президента, це рівноцінно тому, неначе сам цей цар або президент особисто здійснив візит у цю державу. У деяких країнах, якщо хтось образить певну особу або завдасть їй якоїсь шкоди, вважається неначе образа або шкода нанесені цілій сім’ї. Коли голова великої компанії чи організації робить публічну заяву, ми розглядаємо це не як його особисту думку, але як точку зору усієї компанії або організації. Нехай ці образи не зовсім точно відбивають те, що має на увазі апостол Павло, але їх можна розглядати хоч би як вказівники в потрібному нам напрямі.
Для Павла месіанська ідея включає і думку про те, що Христос представляє увесь народ, так що все, що має відношення до Нього, відноситься також і до них. Саме це він і має на увазі, коли говорить про людей, які перебувають «в Христі», «в Господові». І хоча Павло ніколи не втрачає із виду Ісуса з Назарету як конкретну людську особистість, чия смерть і воскресіння з мертвих стали поворотною точкою усієї людської історії, сталося це саме внаслідок того, що Він – Месія нового Ізраїлю, і, коли Він помер і воскрес, разом з Ним помер і воскрес увесь Його народ. Це основна думка апостола Павла, і до неї він підійде в другому і третьому розділах.
У цьому уривку це ототожнення Месії і Його народу розкривається в трьох формах – по одній в кожному з віршів.
Перше. У віршах 24-25 апостол Павло бачить власні страждання як частину того, що називає «скорботою Христовою». Він натякає на древнє уявлення про те, що пора великої скорботи утворює темну алею, через яку належить пройти Ізраїлю і всьому світу на шляху до майбутнього віку. Ця скорбота упередить пришестя Христове, Його Царство. Для Павла сам Христос вже пройшов через скорботу і встановив Своє Царство. Але оскільки це нове Царство все ще прокладає собі дорогу в напруженій боротьбі з «віком нинішнім», доведеться ще певний час нести на землі скорботу. І вона стане не доповненням до скорботи Христової – її, швидше, слід розглядати як додатковим тягарем Його хреста, Його скорботи. Апостол Павло, таким чином, готовий понести свою частку скорботи – у темниці, заради Євангелія. Це допоможе завершити страждання, через які належить народитися в цей світ майбутньому віку, тепер уже в повній і остаточній формі. І тоді – подібно до того, як товстий стовбур старого дерева загороджує молоді паростки – він закриє собою юну церкву від лютих вітрів гонінь. Він викличе вогонь на себе.
Апостол Павло пише не просто про темні часи і надію колись їх минути. Надія, яку Павло бажає вселити колосянам, абсолютно іншого роду. Таємний Божий задум спасіння усього всесвіту – дарувати блага Свого нового віку усьому творінню – явлений віднині в Благій звістці про Христа-Спасителя і Його Царство. Тепер, коли він явлений, Павло щосили прагне, щоб якомога більше людей розділило ці блага. І якщо Своєю смертю і воскресінням Христос Господь вже привів це Царство до буття, то Його власне нове життя в новому тілі є джерело надії християн.
Кожен християнин несе в собі, у своїй душі, цю надію. Причина дуже проста: Ісус Христос, Цар і Господь всесвіту, духом Своїм живе в кожній людині. Сам Він вже живе в новому стані – «у славі», яку замислив Бог для всіх людей. Оскільки усе Його життя віддане усьому Його народу, кожен з цих людей може бути упевнений у своїй надії на те, що частина цієї слави пошириться і на нього.
От чому апостол Павло не втомлюється говорити про Христа Ісуса. Християни в Колосах ніколи не бачили Павла на власні очі, але він каже у віршах 28-29, якщо вони хочуть знати, в яких справах він проводить більшу частину свого часу, то вони такі: він сповіщає Ісуса як Царя і Господа. І робить він це з метою привести якомога більше людей до зрілого християнського життя «в Господі», «в Христі».
Спочатку можна жити «в Христі» і не відаючи, не розуміючи усього, що це означає, не усвідомлюючи ні нових можливостей, що відкриваються перед нами, ні усвідомлюючи нової, покладеної на нас відповідальності. Для цього нам потрібні наставники, що мають невичерпну енергію, а також сила самого Життєдавця Христа, що діяла в Павлові, а відтоді також в усіх учителях церкви. Величезна справа на них покладена. Проте енергія, яку збуджує в них Христос, завжди перевищує їх місію.