«Через це то й ми з того дня, як почули, не перестаємо молитись за вас та просити, щоб для пізнання волі Його були ви наповнені всякою мудрістю й розумом духовним, щоб ви поводилися належно щодо Господа в усякому догодженні, в усякому доброму ділі приносячи плід і зростаючи в пізнанні Бога, зміцняючись усякою силою за могучістю слави Його для всякої витривалости й довготерпіння з радістю, дякуючи Отцеві, що вчинив нас достойними участи в спадщині святих у світлі, що визволив нас із влади темряви й переставив нас до Царства Свого улюбленого Сина, в Якім маємо відкуплення і прощення гріхів.»
Затамувавши подих, ми спостерігали, як качка-мама покидала ставок на чолі свого виводка. Всього в неї було сім качат – чотири чорних і три жовтих. Вони увесь час весело носилися туди-сюди і крякали. Днями безперервно вони плавали разом з мамою в маленькому ставку. Тепер же настала пора їм перебиратися у велике озеро. А це небезпечно. Щоб дістатися туди, потрібно перетнути велику дорогу і пройти через парк, де повно собак, кішок, великих птахів і безліч інших хижаків. На щастя, принаймні, у цьому місті, місцеві жителі готові до такого роду подій, і водії на дорозі завжди зупиняться, щоб пропустити маленьку процесію. Качина сім’я благополучно дісталася до місця призначення. Але ми із подивом спостерігали, з якою спокійною упевненістю мама-качка вела своїх малюків через небезпечні місця у великий світ, де їм належало дорослішати під її чуйним керівництвом.
Апостол Павло, що сидів в ефеській темниці, мабуть, теж відчував себе чимось на кшталт мами-качки. От він, на чолі маленької церкви, тільки-тільки починає свій шлях, повний енергії і готовності діяти, але навряд чи усвідомлюючи, наскільки великі проблеми і небезпеки його очікують. Він навіть не міг бути з ними і особисто керувати ними і наставляти їх. Мамі-качці у своїй виховній діяльності доводиться керуватися інстинктом – своїм і малюків, що нещодавно з’явилися на світ. Але один лише звичайний людський інстинкт не зможе привести молоді церкви до змужніння. Людські інстинкти важливі, але вони залишаються прив’язаними до землі. Коли ж людина стає християнином, Бог вселяє в неї нове відчуття Своєї присутності і любові, керує нею і зміцнює. Це відчуття необхідно живити і розвивати. Новим християнам доводиться зрозуміти, що з ними відбувається і як їм потрібно працювати в одному напрямі з божественним життям, яке непомітно почало в них свою дію.
Апостол Павло, який знаходиться в темниці, міг допомогти цьому процесу двома шляхами: своїми посланнями і – найголовніше – своїми молитвами. Він не міг бути присутнім у Колосах особисто. Але Бог, Який перебуває з ними, перебуває також і з ним, так що в таїнстві (а також і важкому труді) молитви він може допомогти їм в їх просуванні до християнської зрілості. Саме цим він і зайнятий, так само, як і – що з’ясувалося пізніше – Епафра (4:12-13). І в цьому абзаці він говорить їм, про що він молиться, коли думає про Колоси. Чи молодий ви християнин, який потребує керівництва для зростання у вірі, або ви християнин досвідчений, який бажає допомогти вашим підопічним, молитва апостола Павла являє собою прекрасний зразок молитви.
Головне, про що він молиться, це щоб новий християнський інстинкт глибоко в них укоренився. Так само, як мама-качка бажає, щоб її качата навчилися самі здобувати собі їжу, уникати небезпек і розсудливо жити в повному небезпек світі, апостол Павло прагне побачити, як молоді християни самі навчаються визначати Божу волю (в. 9). Вони мають бути «наповнені всякою мудрістю й розумом духовним» не просто як у книжковому знанні (хоча дещо з нього може допомогти) або в людських традиціях (хоча і вони теж іноді виявляються корисними), але як у внутрішньому відчутті того, чим вони тепер стали, відчутті наново створеного життя, дарованого для них Богом, і того, що живитиме його і що може йому пошкодити. Християнські проповідники можуть говорити до посиніння, але до тих пір, поки їх слухачі не набудуть цього внутрішнього відчуття мудрості і розуміння, усвідомлення любові до них Істинного Бога, Який по-новому ліпить і формує їх життя, нових послідовників з них не вийде.
Довівши ці думки до свідомості читачів, далі апостол Павло переходить до наступних – про християнську поведінку і зростання, які повинні принести свої плоди (в. 10). Посіяний у християнинові новий інстинкт приведе його або її до нового способу життя, який порадує Бога не в останню чергу тому, що він відіб’є нарешті Його славні наміри відносно людей – Його творіння.
Відносно Божого задуму про людську поведінку існує дві великі помилки. По-перше, кажуть, що Бог не бажає, щоб ми раділи і насолоджувалися життям. По-друге, кажуть, що, навіть якщо ми спробуємо жити, як Він велів, ми досягнемо лише буркотливого схвалення з Його боку. Люди часто уявляють, що Бог готовий затаврувати нас за щонайменше порушення правил поведінки. З цього вірша видно, наскільки все це помилкове. Бог бажає, щоб людина у своєму житті процвітала і приносила плоди. Те, що Павло говорив у вірші 6 про Євангеліє, про могутнє слово Боже, тепер він повторює відносно самої людини, у чиєму серці і житті це слово діє. І коли це відбувається, сам Бог радіє. Апостол Павло часто говорить, що істинне християнське життя радує Бога. Це ми, маловіри, уявили, що Він буркотливий і вічно усім невдоволений.
Але якщо все це так, то нове життя, насаджене в християнах, повинне проявитися у вигляді енергії, сили і бажання жити по-новому. І це теж обіцяне, і про це теж молиться апостол Павло. Могутність Божа вже вивела нас з царства пітьми в царство Сина Його Ісуса Христа. Та ж сила може тепер продовжити свою дію – привести наше життя у відповідність з новим світом, який перед нами відкривається.
Коли апостол Павло говорить про спасіння людей від одного царства і дарування ним іншого, про «спокутування» і «прощення» як про центральні теми цієї рятівної операції, він має на увазі Вихід з Єгипту. Що Бог зробив для людей у Христі Ісусі і що Він тепер робить для них – це новий Вихід, великий процес звільнення з рабства. Стати християнином – означає покинути «Єгипет» гріха і з вдячністю піти в Землю обітовану.
Чому «з вдячністю»? Бо кульмінація Павлової молитви – про те, що молодим християнам слід навчитися мистецтву подяки. Насправді, він говорить про це постійно – це центральна тема всього послання. Понад усе Павло бажає побачити в церкві зростання здорового християнського життя, дорослішання християн, їх вдячність Богові за дивовижні справи, які Він здійснив у Христі Ісусі, і чудові справи, які Він продовжує робити у світі і в житті кожного з них.
Природне вираження вдячності є ознака того, що вони пізнали і полюбили Бога Істинного, а не якогось бога уявного. Боги, яких люди вигадують, жодним чином не можуть порівнятися з Богом Істинним, коли мова заходить про надмірне виявлення благодаті. Апостол Павло як би говорить нам, як він говорить молодим християнам у Колосах, що життя в присутності цього Бога буде наповнене дякою. Чи ми забули, хто насправді є наш Бог?