«І вас, що мертві були в гріхах та в необрізанні вашого тіла, Він оживив разом із Ним, простивши усі гріхи, знищивши рукописання на нас, що наказами було проти нас, Він із середини взяв його та й прибив його на хресті, роззброївши влади й начальства, сміливо їх вивів на посміховисько, перемігши їх на хресті! Тож, хай ніхто вас не судить за їжу, чи за питво, чи за чергове свято, чи за новомісяччя, чи за суботи, бо це тінь майбутнього, а тіло Христове. Нехай вас не зводить ніхто удаваною покорою та службою Анголам, вдаючися до того, чого не бачив, нерозважно надимаючись своїм тілесним розумом, а не тримаючись Голови, від Якої все тіло, суглобами й зв’язями з’єднане й зміцнене, росте зростом Божим»
Натовп вже розпалився, і, поки ми спостерігали, він розлютився ще сильніше. Люди зібралися разом, щоб виразити свій протест з приводу збитого на Далекому Сході корейського пасажирського літака. Більшість з них втратили в тій катастрофі родичів або друзів. І тепер – чи правильно, чи помилково – вони звинувачували в інциденті Радянський Союз.
Спочатку вони просто кричали і розмахували прапорами. Але потім один з них вказав на радянську легкову машину, що стоїть біля гаража. Тут же вона стала символом усього, що викликало їх гнів. Вони накинулися на неї з ломами і молотками і рознесли її. Потім, коли все вже було кінчено, хтось роздобув радянський прапор із серпом і молотом. З гиканням і криком вони роздерли його в клапті і підпалили. Тріумф був повним.
І це були зовсім не порожні жести. Вони з усією очевидністю демонстрували, що саме хотів виразити натовп. І це не єдиний приклад з недавньої історії. Такі демонстрації ми бачимо постійно.
У давнину не було автомобілів. Замість прапорів були так звані штандарти – прикріплені до жердини військові емблеми. Але люди уміли святкувати перемогу над ненависним ворогом і робити це з максимальною виразністю, використовуючи в тому числі символічні прийоми. У світі, де не було ні електронних, ні друкарських засобів масової інформації, звитяжні війська та їх полководці демонстрували співгромадянам, яку приголомшливу перемогу вони здобули, показуючи їм військові трофеї. Вони могли складатися з усієї захопленої на війні здобичі на безлічі возів, за якими йшла довга низка полонених, брудних і обірваних, яку замикав – по можливості – вождь щойно скореного народу. Потім, як кульмінація усього заходу, влаштовували показову страту поверженого вождя. На кшталт спалювання прапора, тільки емоційна дія була, мабуть, сильнішою.
Коли римські легіонери розпинали Ісуса з Назарету на хресті з табличкою «Цар Юдейський», приблизно так вони і міркували. Вони не вважали, що Він гідний того, щоб везти його в Рим. Врешті-решт, Він не вів за Собою військо і не очолював якесь серйозне повстання. Але кожне розп’яття будь-якого «царя», що збунтувався, нехай навіть такого дивного, як Ісус, було для Риму ще одним символічним тріумфом, а в очах юдеїв – демонстрацією сили всього язичницького світу. Людина із звичайним світоглядом часів першого століття, дивлячись на розіпнутого Ісуса, могла б подумати так: «Правителі і влада поглумилися над Ним, виставили напоказ, здобули над ним тріумф. Вони завжди так вчиняють з подібними людьми».
А тепер протріть очі і ще раз прочитайте вірш 15. На хресті, стверджує апостол Павло, Бог «роззброїв» і восторжествував над правителями і владою! Так, Він «вивів на посміховисько», на загальне презирство! Бог здобув Свій тріумф над правителями і владою, яка наївно думала, що все навпаки. Апостол Павло не втомлюється насолоджуватися цим парадоксом хреста: слабкість Божа перевершує силу людську, безумство Боже перевершує мудрість людську (як він пише в 1 розділі 1 Першого послання до Коринтян).
Але тут сама гострота його висловлювання полягає в наступному: влади й начальства, які можуть зробити спроби замаху на ваше життя, автоматично включаються в число тих, кого осоромив Бог на хресті Ісусовому. Зокрема, «рукописання на нас, що наказами було проти нас», вже ніхто не прочитає. Це натяк на закон Мойсеїв, що перешкоджав язичникам приєднуватися до народу Божого, але що засуджував юдеїв за порушення Божих заповідей. Коли Ісус був прибитий до хреста, цей рукопис був прибитий разом з Ним. Тепер він нічого не може повідати тим, хто належить Христу. Як пише апостол Павло в Посланні до Римлян, «немає тепер жадного осуду тим, хто ходить у Христі Ісусі…» (8:1). Він простив вам усі гріхи і образи, які могли свідчити проти вас. Померши разом з Ним, ви залишили їх у минулому, як і всі звинувачення, які вони могли обрушити на ваші голови.
Звідси слідує прямий висновок: коли хтось намагається залучити вас в якісь особливі вчення або культи, окрім нехитрого шанування Ісуса Христа, – стережіться! Павло знову посилається на реалії, властиві юдаїзму, – обмеження в їжі, свята, особливе ставлення до новомісяч і суботи. Усе це не має значення. Вони подібні до тіней, що відкидаються твердим предметом. Але значення має сам цей предмет, а не його тінь. Під «твердим тілом», «суттю» він розуміє, звичайно, самого Христа, Царя. Постанови юдейського закону залишилися для нього в минулому. Тепер, коли він став іншим, у них просто немає нужди.
Як немає нужди в жодних складних системах самовдосконалення і медитації. Зрозуміло, у нашому розпорядженні є різна техніка, яка може допомогти зосередитися і упокорюватися перед Богом, вслухуватися в Його голос і просити в Нього допомоги в приведенні нашого бунтівного життя під Його волю. Немає нічого поганого в тому, щоб вибрати, які способи молитви підходять вам найкраще. Павло ж говорить тут про релігійні системи, навіювані певного роду «наставниками», які учать викликати всякого роду видіння, «виходити в астрал», і тільки такий духовний досвід має для них значення. Такі люди, – а їх так само багато в наші дні, як у часи древні, – можуть визнати «нездібними», «бездарними», що не входять в «обране коло» тих, хто не мав такого релігійного досвіду і не розуміє, чому він повинен захоплюватися такого роду вченнями.
Відповідь апостола Павла проста, і тепер ми і самі можемо здогадатися, що саме він скаже. Єдине, що вам потрібне, – це Цар Христос. Тримайтеся Його – і у вас буде все, чого ви потребуєте. Він – Голова Тіла, як вже писав апостол Павло в 1:18. Тіло живиться від голови, від того, що вона думає, бачить, чує, нюхає, їсть і п’є. Так само і тіло, яке є церква, живиться і підтримується в усіх своїх м’язах і «суглобами й зв’язями з’єднане й зміцнене» своєю головою, а не чужою.
Уявіть собі зітхання полегшення колосян, коли вони запевнилися, що вони вже повністю в Христі і для них не треба більше нічого, крім того, що вони вже мають. Чи не доводилося і вам зазнавати тисків з чийогось боку, з тим щоб «додати» щось до вашого християнського досвіду? Чи не доводилося і вам відчувати таке ж зітхання полегшення?