Старість і благословення
Сара народила дитину, коли вже була в похилому віці. Так само Єлисавета, дружина Захарії, стала матір’ю Івана Хрестителя, будучи старою жінкою. Старість – це не прокляття чи хвороба. Плідність та творчість не мають віку. У Біблії наведено багато прикладів великих постатей похилого віку: Матусаїл, Авраам, Ісак, Яків, Мойсей, Барзіллай, Єзекіїл, Семен, Никодим… Бути старим – не означає, що життя уже прожито, воно й надалі є перед нами. Старість повинна стати перспективою життя.
Рабин Нахман з Брацлава[1] (1772-1810), правнук славного рабина Ізраеля Баала Шем Това (засновника хасидського руху), стверджував: «Заборонено бути старим». Це твердження лише на перший погляд видається парадоксом. Адже життя ніколи не є повторенням. Кожен день є новим, його треба приймати з відчуттям здивування та захоплення. Людина є старою тоді, коли вже все бачила, все знає. Однак сьогоднішній день ніколи не є повторенням вчорашнього, він є чимось незвіданим і небаченим.
Повернений час
М.-А. Оuaknin зазначає: «Згідно з Талмудом, людина, яка бачить старіючих батьків, часом каже: “Якщо я опікуюся ними, то витрачаю час, який можу використати для себе. Коли я зможу жити для себе? Чи пошана для батьків – це, бува, не змарнований час?” Талмуд дає дуже гарну відповідь: час, пожертвуваний для батьків і виконання цієї заповіді, повернеться тобі повністю. Коли ти витрачаєш час на батьків, то робиш інвестицію, яка стає сенсом обітниці: щоб ти довго жив, щоб тобі добре поводилося на цій землі. Оскільки ця обітниця має не лише символічне чи містичне значення, то відноситься не лише до майбутнього часу, а й до земного світу та часу (…)
Цю заповідь можна б скоротити до такого твердження: навчися давати час іншим, не очікуючи на їхню старість. Нам легко дарувати непотрібні предмети. А час? Тут ми торкаємося дуже важливої справи: “Любити – означає давати те, чого нема”. Це загадкове твердження Жака Лакана набуває повного значення в контексті п’ятої заповіді» (Le Dieci Parole, Paoline, Milano 2001, с. 124-125).
Старші люди найбільше потребують часу, це найбільша послуга, яку ми можемо для них зробити. На жаль, коли маємо справу з особами похилого віку, які поволі розмовляють, поволі рухаються, то нам видається, що вони ніби крадуть наш час. Ми намагаємося якнайшвидше їх позбутися, якнайшвидше попрощатися. Дехто навіть думає, що час, присвячений старим людям, є втраченим часом (мені також доводилося це часто чути, навіть від людей Церкви).
Натомість треба вірити, що «інвестувати в час» корисно, як би парадоксально це не звучало. Шанування батька і матері, старших людей загалом, присвячення їм часу – це чудова інвестиція. Цей «пожертвуваний» час ми віднайдемо для себе. Це час, який приносить плоди. Він не втрачений, а віднайдений і примножений.
Суспільство незручне для старших людей
Засоби масової інформації, зазвичай, показують світ і життя з перспективи молодих людей. Ми постійно чуємо, що світ належить молодим, майбутнє і теперішнє також належить їм. Молодих вихваляють, голублять, фаворизують. Вони можуть мати все, і їм все пробачається.
Образ життя, успіху, краси пов’язаний з молодими, з їхнім чудовим виглядом. Комерційна реклама намагається довести, що єдиною цінною монетою, яка легально є в обігу, є молодість (старість – це монета поза обігом, нею можуть зацікавитися хіба що нумізмати).
Ми живемо в суспільстві, в якому домінує успіх, гедонізм, споживацтво. Вигляд має більше значення, ніж єство. Поверховість вважають ліпшою від глибини. Молоді люди часто вихваляються неуцтвом, зверхністю, претензійністю, легковажністю. Натомість дорослі часто надто поблажливо ставляться до такої поведінки і, одночасно, проявляють мало великодушности до старших людей.
Суспільство, яке наче скроєне для експансивних молодих людей, виявляється незручним для тих, хто уже давно немолодий. Так, старша особа часто почуває себе чужою, беззахисною, закомплексованою, заляканою, невпевненою в собі.
Геронтофобія[2] – захисний механізм
Окрім цього, треба пам’ятати про інше негативне явище. У минулому суспільствами керувала геронтократія. Сьогодні виглядає на те, що суспільство страждає на фобію старости. «Алея заходу сонця» викликає у всіх такий самий страх, як, приміром, смерть. Слово «старість» викликає страх, люди всіма можливими способами відсувають від себе думки про неї.
Якщо йдеться про старших людей, особливо з фізичними чи розумовими вадами, то в суспільстві відчувається невдоволення, відсутність толерантности, нечесне обмеження.
Вигляд старої людини, є нашим страхом перед старінням, нашим баченням смерти. Ми неминуче стаємо тим, ким не хочемо бути. У лавах цього війська «ще живих» вже є місце для кожного з нас. Ми знаємо про це, проте вдаємо, що це не має значення, постійно відсуваємо від себе цей «футуристичний» образ.
[1] Рабин Нахман з Брацлава (1772-1810) народився на території теперішньої Хмельницької обл., похований в Умані. Саме до його могили щоосені з’їжджаються тисячі паломників-хасидів. Свою першу книгу, збірку моральних афоризмів «Книга моральних якостей» написав у 13 років. – Прим. пер.
[2] Геронтос – старий. – Прим. пер.