Постійність у молитві має велике значення, адже вона допомагає нам зберегти в нашому житті аспект безкорисливости. Як я вже казав раніше, молитися означає витрачати свій час на Бога. У принципі, мова йде про позицію безкорисливої любови. Це значення безкорисливости опинилося перед неабиякою загрозою сьогодні, коли все сприймається крізь призму дохідности, ефективности, результативности. А це, врешті-решт, нищить людське існування. Справжня любов не може міститися в категорії корисливости. Коли євангелист Марко розповідає про встановлення колегії дванадцяти апостолів, він каже нам, що їх обрав Ісус насамперед для того, «щоб із Ним перебували» (Мр. 3:14). І вже потім, щоб розділити Його обов’язки: проповідувати, виганяти бісів тощо. Ми не лише слуги, а й покликані бути Його друзями, розділяти з Ним своє життя та утримувати тісний зв’язок, поза всяким утилітаризмом. Як на початку створення світу, коли в час денної прохолоди Бог забажав прогулятися Едемським садом з Адамом і Євою (див. Бут. 3:8).
Молитися – це безкорисливо проводити час із Богом задля радости бути разом. Це означає любити, адже давати свій час – це давати своє життя. Любов виражається насамперед не в тому, що ми робимо щось для іншої людини, а в нашій присутності поряд із нею. Молитва вчить нас бути з Богом, у простій чуйності, наповненій любов’ю.
Прекрасно, що, навчаючись перебувати лише в присутності Бога, ми тим самим вчимося бути з іншими. У людей, які в житті багато молилися, спостерігаємо властиву їм уважність, присутність, здатність слухати, таку свободу, якою не завжди наділені люди, усе життя яких було зайняте активною діяльністю. З молитви народжується чуйність, пошана, уважність, що є цінним дарунком для тих, кого зустрічаємо на своєму життєвому шляху.
Немає прекраснішої та ефективнішої школи, яка б навчила бути уважними до ближнього, ніж наполегливість у молитві. Протиставити молитву і любов до ближнього було б нонсенсом.