Сьогодні прийнято багато говорити про «відкривання своєї ідентичности».
Г. Кокс[1] віддавна застерігав перед небезпекою цієї операції.
«[…] Богослов’я, яке базується на пошуку ідентичности, може бути лише консервативним. Бо йому не вистачає елементу комічности, новизни, чогось неочікуваного, що виводиться із трансцендентного світу. Віра вказує нам не на Бога, Який зберігає суспільні єрархії, а на Бога, Який часом їх руйнує та перевертає…».
Ідентичність цього виду – це ідентичність, нав’язана ззовні. Це щось сфабриковане, постійне, до чого треба пристосуватися.
Ти знаходиш свою ідентичність, якщо «уподібнюєшся» до моделі, яка вже була підготована для тебе.
У цьому випадку пошук своєї ідентичности закінчується не визволенням, а примусом невільництва.
Ти стаєш не тим, чим маєш бути, не тим, чим можеш бути, не тим, до чого ти покликаний, а тим, що вирішило плем’я.
Ти не знайшов своєї ідентичности. Ти знайшов лише свою загородку, місце, в яке тебе помістили інші.
Молитва з погляду пошуку ідентичности є силою не інтегральною, а революційною.
У молитві особа, за формулюванням Г. Кокса, переходить від способу концентричного життя, визначеного зусиллями, щоб більше уподібнитися до себе самого і до моделі або дефініції, нав’язаної ззовні (звідси поведінка, яка зводиться до позерства, дій, які можливо передбачити, штивність та склероз – «різновид духовного еквіваленту ранньої старости»), до способу ексцентричного життя, не в значенні дивного й примхливого (хоча у відчутті деяких осіб може з’явитися це визначення), але «чогось, що має центр поза собою».
Людина молитви – це ексцентричне створіння, оскільки дозволяє, щоб до неї доторкнувся новий, неочікуваний елемент, щось, що походить не ззовні, а Згори.
Людина молитви допускає порушення, бо долає коло конформізмів, обумовленостей. Розриває лінію, яка закриває її у світі своїх можливостей, сфабрикованих схем, щоб вийти до світу трансцендентности. Через прірву, створену в цьому колі, входить у світ благодати, неочікуваного здивування.
Таке справжнє навернення викликає молитва.
Про це в своїй книжці «Вихід»[2], виданій посмертно, говорить Дж. Саліван: «Кожне вислухування, кожна переміна, свідчать про якесь відкриття: драму сфабрикованого сумління. Сфабриковане сумління – це плід компромісу між Словом та Світом. Виховання, яке має вести кожну людську істоту до відкриття своєї ідентичности та суверенности, стає формацією, через яку сумління піддається колективному сумлінню та, остаточно, інституційному знанню, що прагне функціонувати поза внутрішнім життям вільних людей».
Для цього правдивого пошуку ідентичности ми входимо на поле неймовірних, непередбачуваних справ, на привілейовані місця дії Духа.
Однак все це відбувається не без «болісного переходу». Саме це і є Вихід. Це пустеля, яка водночас захоплює і лякає, зі своїми ночами почуттів та духу, зі своєю обітницею Землі, яку буде дано лише людям, що спромоглися на «вихід».
Так, як кажуть мусульманські містики: «Від Виходу до Екстазу».
Люди світла
У пустелі ти здобуваєш відчуття орієнтації.
Йдеться про те, щоб повернутися до сходу, туди, де народжується світло.
Йдеться про те, щоб звернутися до Єрусалиму, у напрямку того гробу, де темрява зазнала остаточної поразки.
Йдеться про те, щоб звернутися до свого внутрішнього сходу.
У пустелі таким чином народжуються люди світла[3].
Створіння, в яких Дух здійснив пролом. І тепер вони променіють Божим світлом і можуть обдаровувати ним усіх довкола.
Пройшовши через ясність Бога, вони проходять серед людей, ніби свідки світла, ніби Іван, який прийшов, щоб «засвідчити про Світло» (Ів. 1:7).
«Існує світло всередині людини світла й освітлює увесь світ» (апокрифічне Євангеліє від Томи, 23).
Людина світла – це та, яка відкинувши ілюзії та вдаваність, стала прозорою.
У той час, як люди неухильно розсівають довкола себе тінь тіла та свого тягаря, творіння світла розсіюють блиск Духа.
Проходячи, вони залишають борозни світла. І кожен може засіяти в цих борознах надію.
У перші віки християнства незліченна кількість людей світла оселялася в пустелі, у печерах. Сама їхня присутність виривала інших людей з їхньої темряви. Наповнювала тугою за світлом. Народжувала інших дітей світла.
Подорожуючи узбіччями гори Сінай, Тавор чи Каф або Атос, люди світла жертвують усім дар своєї переміни. Вони готові на кожне, навіть найболісніше, очищення, тільки щоб отримати світло, яке походить від Бога.
Одягнені в «лискучі туніки» – дар Духа, вони мешкають у домі Бога, але відчувають потребу показувати іншим «недоступну світлість, в якій живе Бог» (пор. 1Тим. 6:16).
Вони бідні. Їхнє багатство – це лише блиск, але вони можуть ділитися цим даром світла, який є «участю у воскресенні Христа, у світлості Церкви, у святості кожної людини, «одержимої Богом» (Ж.-П. Ренето).
Вони мовчазні. А однак складається враження, що світло, яке вони несуть, має голос.
Так. Якщо йдеться про тих людей, то світло справді має голос. А слово наповнене світлом. І ти слухаєш світло і бачиш світло.
При світлі кожна річ видається новою.
* *
Люди світла. Вони проходять біля тебе, нічого не кажучи. Але завдяки їм ти розумієш, що найабсурдніша справа – це такий спосіб життя, який гасить світло, що є в тобі.
[1] La svolta ad Oriente. Promesse e pericoli del nuovo Orientalismo, 1978, с. 82n.
[2] L’Exode, Desclee de Brouwer, 1980, c. 92-93.
[3] Jean-Pierre Renneteau, Hommesde lumiere, /Le theme de la lumiere dans le Judaisme, le Christianisme et l’Islam, Berg Internacional, 1976.