Прощення – довгі сходи, що губляться десь у глибині. На першій сходинці ми чуємо таке запитання:
– Ви пробачаєте вбивцю вашого сина? – питає журналіст у батька жертви одразу ж після вбивства.
Запитання позбавлене суті, як і все те, що лежить на поверхні. Поверхня, яка має тільки один вимір. Однак у цьому є щось і корисне, адже пролунало фундаментальне запитання. Що таке прощення? Окрім того, ми побачили, що є внутрішня потреба, нагальна та дивовижна, яку завжди намагаємося прогнати геть, оскільки інтуїтивно відчуваємо її незручність.
Отож, награні запитання провокують награні відповіді: потоки слів, які мали б пояснити всім, що не існує жодного прощення. Та річ у тім, що… єдиний клопіт, який криється в цих відповідях, – як уникнути прихованого в запитанні нюансу: якщо ти не пробачаєш, то ти – безсердечний.
Внутрішній конфлікт щораз то більше розпалюється. Той, хто пережив щось подібне, байдуже якою мірою, вже на інстинктивному рівні знає, що для вирішення проблеми потрібен час. І знає, що неможливо пробачити доти, доки не буде пройдено, сходинка за сходинкою, довгі сходи, які ведуть всередину себе: саме там ми ховаємо прощення в ті хвилини, коли воно намагається пробитися до нашої свідомости, нагадуючи нам про нашу відповідальність.
Прощення – це геть не проста ментальна схема.
Сходи прощення мають одну позитивну рису: вони дозволяють долати їх в тому порядку і з тією швидкістю, які найбільше підходять кожному з нас.
Щоб це краще зрозуміти, необхідно розглядати кожну сходинку як певний етап на довгому шляху. Кожен етап ми назвемо певним іменем: образа, вина, злість, відкинення, замкненість, «его», страх, помста… Але також є милосердя, розуміння, спільність, покора, довіра тощо. Тепер ми можемо перемішати ці елементи так, як вважаємо за потрібне. Якого б порядку ми їм не надали, в одному можна бути впевненим: шлях, позначений кожним з цих етапів (їхній порядок, наголошую, не має жодного значення), веде до прощення.
Я маю на увазі, що кожен елемент необхідний, але його місце визначається різним рівнем нашого усвідомлення. Якщо, наприклад, під час цього духовного шляху ми вже спроможні інтегрувати в собі такі етапи, як ненависть чи злість, то зможемо спокійно перестрибнути ці сходинки, щоб швидше зійти вниз, як це роблять діти, коли просто летять сходами: саме так ми набудемо принаймні дещицю дитячої невинности.
Хай там як, але щоб випрацювати загальну схему спуску цими сходами, першу сходинку я назвала б злопам’ятністю. Оскільки саме злопам’ятність – той бур’ян, який найважче виполоти, отож першим етапом буде, без сумніву, вона.
«Ти провинився переді мною так, що навіть не знаю, як, і не можу, і не хочу тебе пробачати», – ви впізнаєте в цих словах наші типові взаємовідносини? І не треба, щоб хтось убив вашу дитину, аби дати поживу цим двом духовним гризунам. Чому двом? Бо злопам’ятність є братом-близнюком вини. Вони завжди разом, громіздкі і нерозлучні.
У цьому є і позитивний аспект: природне жало, яке спонукає нас до визволення та пошуку спасення. Виснажливе перебування на першій сходинці, яку ми ділимо разом зі злопам’ятністю і почуттям вини, висмоктує з нас усі життєві сили. Воно нас тривожить, воно нас руйнує неначе повільна отрута. Якщо ми уважні й побачили небезпеку заздалегідь, маємо час вжити заходів і запобігти небезпеці. Ми повинні роззирнутися навколо, щоб знайти вихід, щоб побачити інші сходинки, які очікують на відкриття та просвітлення. Ми можемо назвати це прийняттям, співчуттям чи зневагою, однак назва не має значення: важливо те, що ми залишимо по собі після першої сходинки, яка нам здавалася єдиною, що існує.
Крок за кроком, досягнувши нарешті кінця цих сходів, ми зробимо цікаве відкриття: прощення не є тим, чим ми його вважали.
Ми думали, що йдеться про мужній жест серця (хіба прощення може бути лише жестом?), а виявляється це зовсім інша річ!
Зверніть увагу, неможливо сказати: «Я тобі пробачаю», – і при цьому не бути зверхнім. Ці слова можна перефразувати: ти помилився, а я, такий щедрий, не звертаю уваги на твою провину. Тобто помилка все-таки була, ми її засудили і винесли вирок. Цей вирок, хай який м’який, усе ж передбачає мою зверхність: я сиджу на троні і суджу тебе.
Хто розуміє прощення саме так, той ще не досягнув останньої сходинки. А той, хто каже: «Я пробачаю, але не забуваю», – ще не пройшов і половини шляху.
А внизу, майже наприкінці дороги, відбувається дивовижна зустріч, якої ніхто й не очікував, – спокутування. Ми думаємо, що покута призначена для винуватців, але не для жертв. І це годі заперечити: покутувати належить тому, хто припустився помилки, однак чи є хоч хтось, що не помиляється? Нехай перший кине камінь…
З цього висновок, що провина взаємна. Одну провину від іншої відрізняє лише форма, якої вона набуває: суть завжди та сама. Велика чи мала, давня чи недавня, провина завжди залишається провиною. Отже, ми всі помиляємося. Навіть батько вбитого сина. Ми всі є водночас і жертвами, і винуватцями. Саме тому спокутування стосується нас усіх.
Побутує загальне переконання, що покута полягає в сплаті боргів. І тут постає цікаве запитання: що ми маємо на увазі, коли кажемо «сплатити борг»? Витримати певну кількість страждань, щоб компенсувати певну кількість вчинених дурниць? Якщо б так було, то досить відбути певну необхідну кількість чогось пережитого за щось вчинене, і тоді все стане на свої місця. Хіба в житті так є?
Наше переконання не таке вже й беззаперечне. Покута не може бути лише цим.
Призначення покути чітко визначене: зло, заподіяне нами, має бути відшкодоване.
Спокутувати – означає знешкодити. А що таке знешкодити? Повернути щось у попередній стан. Іншими словами, зробити так, ніби нічого й не сталося. Отже, що треба знешкодити? Провину! Спокутувати – означає знешкодити провину та повернутися до того стану, коли вона ще не виявилася.
Спокутування нейтралізує провину, змиває її. І вона зникає. Її вже не існує. Мало того: вона ніколи й не існувала.
І ось ми на останній сходинці: якраз навпроти самих себе. І тут на нас чекає одне об’явлення: прощення є анулюванням провини завдяки покуті.
Це формулювання приховує надзвичайно цінну таємницю: провина повністю спокутується двома сторонами. Як винною, так і постраждалою.
Оскільки провина є взаємною, то взаємним буде й прощення. І це, погодьтеся, чудова новина! Пробачаючи тобі, я пробачаю й собі. Я пробачаю собі те, що не можу пробачити тебе. Ось чому пробачення є надзвичайно великим привілеєм.
І наостанок залишається лише одне питання: як цього досягнути?
Є один засіб, доступний для всіх.
Спочатку треба визначити, яка наша справжня мета. Доти, доки ми тупцюємо на перших сходинках прощення – сходинках злопам’ятности, замкнености, відкинення, помсти тощо, – з пастки вийти неможливо. Так ми залишимося і далі посеред страждань, породжених цими переживаннями, які стосуються як того, хто їх відчуває, так і тих, на кого вони спрямовані. Але якщо нам вдасться досягнути останніх сходинок (і не так важливо, одним стрибком чи будемо повзти, як слимаки), наша мета набуде обрисів розуміння та співчуття, або ж згоди. У такій рамці можна помістити й акт прощення, який пробачає провину завжди й скрізь.
Ось як цього досягнути.
Ми пережили чиюсь агресію. Сприйняли когось, як винного перед нами. Якщо нашою справжньою метою є відпущення, тобто анулювання провини – і ми в цьому глибоко переконані! – то нашим єдиним переживанням буде «стерти» в того, хто нас образив, наслідки його агресії. Прошу уваги: йдеться не про те, щоб придушити образу, а про анулювання страждань інших осіб, що полягали в тій агресії, яку вони проявили. Якщо той, хто нас образив, не зауважує наслідків свого вчинку, то він не усвідомлює й того, що завдав комусь страждань, і, зрозуміло, не переживатиме з цього приводу. Коли ж йдеться про нас, то якщо ми переживаємо лише, як би то анулювати страждання в того, хто нас образив, тоді це почуття буде єдиним присутнім у нас, а для злопам’ятности не залишиться місця. Ні для страждань, пов’язаних з цим.
– Стоп, стоп! Одну хвилинку! – скажете ви мені. – А якщо вбили мого сина?
Пам’ятаєте, яка перша сходинка прощення? Награне запитання, зверхнє та позбавлене суті: «Ви пробачаєте вбивці вашого сина?». А в результаті, у кінці сходів ми знайдемо єдину правильну відповідь – прощення. Коли ми дозріємо до нього, то воно стане основою нашої святости. Сходи довгі, сходинок багато, і (пам’ятаєте?) ми можемо долати їх у довільному порядку зі зручною нам швидкістю. Ніхто не вимагатиме від нас святости, доки ми не будемо готові…
Святість не є обов’язком, а здобутком. Або ж, іншими словами, наслідком. Невідворотний наслідок того, чого ми навчимося, сходинка за сходинкою, впродовж цього довгого шляху, який веде від злопам’ятности до прощення.
Наразі намагаймося вчитися пробачати навіть найдрібніші образи. Однак треба бути терпеливим: не обов’язково осягнути мету за один день. Не забувайте про те, що ваша душа вічна. А у вічності – і про це знають усі – часу не існує.
Тож усі погодяться, що прощення є здобутком, який дається дуже важко. Чи не занадто складно? Це запитання награне, але тепер я дам правильну відповідь: ніщо не є занадто складним, оскільки «для Бога нема неможливої жадної речі!» (Лк. 1:37).