Перше, що повинно нас мотивувати і підбадьорювати, аби ми розпочали молитовне життя, це те, що сам Бог нас до цього закликає. Людина шукає Бога, але Бог її шукає набагато наполегливіше. Бог закликає нас молитися Йому, адже Він завжди – і набагато сильніше, ніж ми можемо собі уявити, – палко бажає єднання з нами.
Найміцніша основа молитовного життя – це не наш власний пошук, не наша особиста ініціятива, не наше прагнення (вони важливі, але іноді можуть зрадити), а поклик Бога: «…треба молитися завжди» (Лк. 18:1), «Тож пильнуйте, і кожного часу моліться» (Лк. 21:36), «Кожного часу моліться» (Еф. 6:18).
Ми молимося насамперед не тому, що прагнемо Бога, чи тому, що чекаємо від молитовного життя великої користи, але передовсім тому, що саме Бог від нас цього вимагає. І, вимагаючи цього, Він знає, що робить. Його плани нескінченно перевищують те, що ми можемо припустити, чого можемо прагнути чи що уявити. У молитві є таємниця, яка цілковито виходить за рамки нашої уяви. Рушійною силою молитовного життя є віра як довірлива покора перед тим, що Бог нам пропонує. Так що ми не можемо уявити величезної позитивної дії цієї смиренної й довірливої відповіді на поклик Бога. Як Авраам, який рушив у дорогу, не знаючи, куди йде, і таким чином став батьком цілого народу.
Якщо ми молимося, розраховуючи отримати від молитви якусь користь, то колись можемо розчаруватися. Ця користь не дістається негайно, і її неможливо виміряти. Якщо ми молимося, смиренно підпорядковуючись слову Божому, то завжди матимемо ласку в нашій наполегливості. Послухаймо слова Марти Робен:
«Я хочу бути постійною, дуже постійною в молитві щодня, незважаючи на внутрішню убогість, досаду, нехіть, яку можу відчувати… незважаючи на образливі, бентежливі, погрозливі слова, які диявол може мені повторювати!.. У дні тривоги і великих випробувань я скажу собі: Бог цього хоче, моє покликання цього хоче, цього мені достатньо! Я молитимусь, залишатимусь увесь той час, який мені призначений для молитви, молитимусь так добре, як тільки вмітиму, і коли настане година мого відходу, я насмілюся сказати Богові: мій Боже, я практично не молилася, не працювала, майже нічого не зробила, але була покірною Тобі. Я багато вистраждала, але показала Тобі, що люблю Тебе і хочу Тебе любити».
Ця постава люблячої і довірливої покори є найбільш плідною, яка тільки може бути. Наше молитовне життя буде багатше і пожиточніше, якщо ним буде керувати не прагнення щось отримати чи чогось досягнути, а готовність довірливо покорятися, відповідати на поклик Бога. Бог знає, що добре для нас, і цього має нам вистачити. Ми не повинні плекати корисливого бачення молитви, замкнутися в логіці ефективности і дохідности – це спотворило б усе. Ми не повинні ні перед ким виправдовуватися за час, який присвячуємо молитві. Бог закликає нас, якщо так можна сказати, «витрачати час» на Нього, і цього достатньо. Існує вимір безкорисливости, який є фундаментальним у молитовному житті. Парадокс полягає в тому, що чим більше молитва є безкорисливою, тим більше вона приносить плодів. Треба довіритися Богові такою мірою, щоб робити те, чого Він від нас вимагає, не потребуючи інших доказів. «Зробіть усе те, що Він вам скаже!» (Ів. 2:5), – каже Марія слугам під час весілля в Кані Галілейській.
Втім, надалі дотримуючись цього принципу безкорисливости, я хотів би пригадати сукупність причин, які виправдовують час, присвячений молитві. Святий Іван від Хреста стверджує: «Хто уникає молитви, той уникає всього, що є добре»[1]. Пояснімо чому.
[1] Максима 110 в: Oeuvres Complètes, Paris, DDB, 1967, с. 985.