Один самітник, оглядаючи печеру, яка видавалася йому відповідною для самітницького життя, знайшов у ній лева. Той не надто зрадів, побачивши людину й почав ревіти, від чого в самітника аж кров у жилах захолонула.
Та пустельник не піддався страхові й так промовив до лева:
– Ти марно так злишся, скрегочеш зубами й робиш стільки галасу. Мені видається, що тут є місце і для тебе, і для мене. Але якщо ти незадоволений, то можеш встати і йти собі звідси… Пішов геть!
Зляканий лев іде до виходу й зникає.
Для отців пустелі такі епізоди були звичними.
Побутувало переконання, що пустельне життя в пошуку вірности, запалу та чистоти серця є ніби поверненням до райських умов, коли Адам жив у згоді з тваринами.
Було б цікаво описати звіринець монахів: пантери, леви, крокодили, вужі, скорпіони, гадюки… Всі безпечні, щобільше, у багатьох випадках вони ставали приятелями монахів та нерідко робили їм різні послуги.
Однак мені видається, що монахи особливо вподобали собі сов та пугачів. У цих птахах, до яких ставимося з відразою й нічний крик яких викликає дрижаки у всьому тілі, люди, які віддають своє життя спогляданню, вбачали символ свого життя. Насамперед, з огляду на очі, великі, спроможні бачити в темряві.
Ці тварини не лише мають великі очі, а й видається, самі цілковито є очима.
Сова бачить при світлі, у сто разів слабшому від світла, що потрібне людині.
«…Чи ви не бачите, о мудреці, чи не бачите, о розсудливі, з каправими очами, ви, чоловіки та жінки, з вузькими та примруженими очками, що Бог створив очі сов та пугачів настільки великими, щоб вони бачили в темряві, коли речі є тим, чим є, і нічим більше? Щоб проникнути темряву, треба мати великі очі, очі самого Бога. Тоді ніч стає світлом. Такий досвід мають люди, які споглядають. Погляньте на них: вони впираються, щоб своїми круглими очами проникнути ніч, ніч речей, ніч Бога, хмару Непізнаного, який врешті дозволяє, щоб Його пізнали. Вони перебувають там, ніби вартові на чатах, терпеливо присівши на своїх не міцних ногах, поки не зійде інше Сонце. Лише вони можуть вирвати нас зі страждань нашої злої ночі, яку ми вперто хочемо називати днем і яку робимо ще більше непроникною, використовуючи наші неони та інші фальшиві джерела світла»[1].
* *
Наші очі захоплені тими речами, які є близько, що блищать, звертають на себе увагу, поволі замикаються і зменшуються до вимірів бідолашних предметів на відстані витягнутої руки.
Очі самітників, так само, як очі сов, не бояться ночі. Вони вміють дивитися крізь ніч. Прагнуть схопити дійсність, сповиту таємницею, речі, які самі не нав’язуються. Тому ті очі збільшуються і стають великі, здатні бачити Красу та Правду, які є поза виміром речей.
Коли ти молишся, то не лякайся і дозволь своїм очам відкритися. Стань самими очима.
Так навіть найтемніша ніч може стати джерелом твого просвітлення.
Світло, засіяне вночі
А хто сказав, що світло має народжуватися зі світла?
Ось інша ілюзія, яку пустеля безжалісно розвіяла: треба чекати й шукати світла у світлі.
Тим, кого Бог любить, часто дає благодать позбавлення світла.
«Залишає їх у темряві. І та темрява стає світлом. Et nox illuminatio mea in deliciis meis.
Справжнє світло світить у темряві. Але треба навчитися знаходити його там. Спочатку людина вражена (чи злякана): світло є чимось настільки приємним та потрібним! Потім поволі починається день…»[2].
«Світло сходить у темряві для справедливих» (Пс. 112:4).
Але впродовж довгого часу світло залишається похованим у темряві.
Псалом 97:11 переконує: «Світло сіється для справедливого». Ми хотіли б мати світло негайно, у повному вимірі.
І нам складно прийняти світло, «засіяне» вночі, невідомо де. Світло, яке зійде невідомо коли.
Нам важко визнати, що це ще не «час світла», оскільки ми ще не заглибилися достатньо в темряву ночі.
Нам нелегко погодитися, що дар світла не з’явиться доти, доки ми не матимемо відваги просити про благодать темряви.
Коли я врешті зможу з переконанням повторити: «Тільки темрява вкриє мене, і ніч світло для мене» (Пс. 139:11).
[1] L.A. Lasssus, Pregare e unafesta, 1979, c. 21n
[2] Dom A. Guillerand, Le silence cartusien, Desclee de Brouwer, 1976, c.45.