Ми розпочали із запитання: «Яке місце займає Христос у сучасному суспільстві?», але зупинитися на цьому і не поставити цього ж запитання на особистому рівні: «Яке місце займає Христос у моєму житті?» не можна. Нагадаймо собі розмову Ісуса з апостолами в Кесарії Филиповій: «За кого мають люди Сина чоловічого?… На вашу ж думку, хто Я?» (Мт. 16:13-15) Виглядає, що для Ісуса найбільше значення має не те, що думають про Нього люди, а що про Нього думають Його найближчі учні.
Я вже говорив раніше про об’єктивну підставу, яка пояснює, чому проголошення Христа Господом є таким важливим у Новому Завіті: воно робить присутніми і дієвими згадувані спасительні події в тому, хто його висловлює. Але існує ще одна суб’єктивна і екзистенціальна причина. Промовити: «Ісус – Господь!» означає прийняти справжнє рішення. Це мовби сказати: «Ісус Христос є “моїм” Господом; я визнаю всі Його права наді мною, я передаю Йому віжки свого життя; я більше не хочу жити «для себе самого», а «для того, хто за мене умер і воскрес» (пор. 2Кор. 5:15).
Проголосити Ісуса своїм особистим Господом означає підпорядкувати Йому всі сфери нашого буття, дати євангелію проникнути в усе, що ми робимо. Означає, говорячи словами блаженної пам’яті Івана Павла II, «розчинити двері для Христа, навстіж розчинити їх».
Мені доводилося час від часу бувати в гостях, і я мав нагоду спостерігати, що відбувається, коли дзвонить дзвіночок і звіщає про прихід нежданих гостей: господиня поспішно зачиняє двері до кімнат у безладі, із незастеленими ліжками, і запроваджує гостя до найзатишнішого місця в домі. З Ісусом слід зробити протилежне: треба відчинити Йому саме ті кімнати в нашому житті, що є «в безладі», насамперед кімнату наших намірів… Для кого ми працюємо і для чого робимо це? Для себе самих чи для Христа, задля своєї слави чи задля слави Христової?