Щоб віра не була лише теорією та безвольним визнанням об’явленої правди, вона повинна відображатися в нашому житті. Як каже апостол Павло: «Вони твердять, немов знають Бога, але відкидаються вчинками» (Тит. 1:16). Про які вчинки говорить він? Ми чудово знаємо, що від більшости людей Бог не прагне нічого надзвичайного, тому йдеться про звичайні щоденні справи, про все, що відбувається часто і має настільки мале значення, що якщо не звернути на це уваги, то воно так і минеться непоміченим.
Звісно, нам не вдасться скласти вичерпного переліку всього, що відбувається впродовж дня, оскільки в кожного є різні можливості. Умови життя, цивільний стан, праця, родина, оточення, вік, здоров’я та ще чимало інших деталей – вони настільки різні, що не вдасться точно визначити, як кожен із нас має переживати присутність Бога, чи маніфестувати свою віру перед Богом та людьми.
Однак, незважаючи на ці відмінності між життям кожного з християн, існує один, спільний для всіх, навіть для тих людей, які не знають Христа, знаменник: не залежно, чи ми є християнами, чи ні, всі мусимо заробити гроші на щоденне прожиття. Тому треба присвятити особливу увагу цій сфері життя, адже на ній базується життя людей і в земному, і в надприродному вимірі, оскільки саме тут прагнення святости, яке зароджується в людині у відповідь на Боже покликання, має стати дійсністю.
«Обов’язок праці, який супроводжує життя людини, водночас є місцем, де перетинається людська воля зі спасенною волею нашого Отця. Повторю це ще раз: Господь кличе кожного з нас освячуватися через працю, у своєму стилі життя, у виконанні своєї професії чи заняття. Таким чином, людська праця, якою ми займаємося, може стати Божою справою. Господь надзвичайно цінує працю людського розуму та людських рук. Поводячись таким чином, звернені обличчям до Бога, у дусі любови та служіння, у дусі священичого служіння, ми надаємо кожному людському вчинкові невинного та надприродного значення, яке поєднує наше життя з джерелом усіляких Божих дарів… Душі, які вмієте споглядати Бога у світі, ви завжди маєте бути такими, підтверджуючи вашу витривалість та вірність отриманому покликанню. Впродовж дня в кожен момент ми повинні щиро декларувати: “Говори, Господи! Слуга твій слухає” (див. 1Сам. 3:10). Незалежно від того, де перебуваємо: оточені вуличним галасом та людським турботами, на фабриці чи на полі, в офісі чи вдома, ми будемо перебувати в простому синівському спогляданні, у неустанному діялозі з Господом»[1].
Однак для того щоб праця могла бути освяченою та освячувати нас, потрібна присутність Бога: «Хіба це не чудовий та величний ідеал, задля якого варто віддати життя: поєднання професійної праці з аскезою і спогляданням – на перший погляд, те, чого неможливо досягнути, проте це потрібне в справі поєднання світу з Богом та переміни цієї щоденної праці в знаряддя особистого освячення та апостольства»[2].
Праця задля самої праці не освячує нас: освячує праця, яку ми виконуємо для Бога і в Богові, а це означає, що навіть якщо б її супроводжували шляхетні наміри, які надавали б їй надприродного значення, то з цього приводу не можна занепадати духом, стверджуючи, що ця мета недосяжна. «Наше життя – це праця і молитва, молитва і праця. Врешті настає такий момент, коли ми вже не вміємо відрізнити цих двох ідей, цих двох виразів: споглядання та діяльність означають одне й те ж і для розуму, і для свідомости. Звернімо особливу увагу на ці слова св. Томи: «Якщо серед двох справ одна причиняється до іншої, то зацікавлення душі однією з них не зменшує, ані не виключає зацікавлення іншою… і оскільки святі віднаходять у Богові причину всілякого діяння та пізнання, та пильнування деталей, споглядання або будь-яка інша справа не перешкодить їм у спогляданні Бога і навпаки».
«Упродовж віків людині завжди пригадували, що вона створена для того, аби працювати»[3].
Якщо Божа воля полягає в тому, щоб людина належно виконувала свою роботу, то ретельне виконання своїх обов’язків з допомогою благодаті має нас освячувати. У праці ми маємо також шукати Господа Бога, не легковажачи значенням усіх інших ситуацій, пов’язаних зі щоденним життям.
«Зостанься з нами»
Отож, треба набути вміння зустрічатися з Христом у праці та щоденному житті, а також мати такий погляд на ці справи, який збільшує нашу віру. Навіть якби ми не завжди відчували присутність Бога, попри те, що ми не бачимо Його так, як бачили перші апостоли та учні, старання душі жити згідно з такими радами не дозволять їй втратити впевненість у близькості Ісуса.
Придивімося до епізоду з Євангелія, який віддзеркалює цю ситуацію. Отож, після Воскресіння двоє учнів Ісуса подорожували до Емаусу. «Підійшов Сам Ісус, і пішов разом із ними. Очі ж їхні були стримані, щоб Його не пізнали» (Лк. 24:15-16). І ось саме тоді, Ісус запитав їх, чому вони такі сумні, на що вони відповіли, що Ісус помер. «І наблизились вони до села, куди йшли. А Він удавав, ніби хоче йти далі. А вони не пускали Його й намовляли: Зостанься з нами, бо вже вечоріє, і кінчається день. І Він увійшов, щоб із ними побути. І ото, коли сів Він із ними до столу, то взяв хліб, поблагословив, і, ламаючи, їм подавав… Тоді очі відкрилися їм, і пізнали Його. Але Він став для них невидимий… І говорили вони один одному: Чи не палало нам серце обом, коли промовляв Він до нас по дорозі, і коли виясняв нам Писання?» (Лк. 24:28-32).
Щодня з нами трапляється те, що діялося з цими учнями: Господь є з нами, а ми Його не бачимо, от тільки всередині нас відбувається те, що дає нам змогу передчувати Його близькість. Звісно, ми ніколи не бачили Ісуса, але, попри те, часто глибоко переконані в Його присутності та близькості. Це внутрішній голос, який запевняє нас у тому, що Бог є поруч, а навчання Письма істинне. Зазвичай цей голос неможливо підтвердити жодними іншими відчуттями, крім того що він має таку саму силу, а часом навіть більшу.
Ніхто серед тих, хто має віру, не бачив Бога в тілесному образі, зате міг побачити Його по-іншому, настільки реально, що може сміливо стверджувати, ніби бачив Бога. Не обманюймо себе, що нам потрібні додаткові візії – достатньо того, що ми побачили очами віри. Хіба так як учні, ми не відчуваємо, як палає наше серце? А може ми не повинні звертати увагу на цей внутрішній голос, який промовляє настільки впевнено?
Ісус є біля нас, а наші очі прикриті, щоб не розпізнати Його. Та Господь постійно перебуває в душі, яка триває в благодаті, а також прихований у багатьох ситуаціях, які трапляються з нами щодня. А те, що ми Його не помічаємо, не означає, що Його немає поруч. Тому те, як ми поводимося в різних ситуаціях, які на нашому шляху ставить Провидіння, має базуватися на повторенні тих самих слів, якими затримали Ісуса учні: «Зостанься з нами» (Лк. 24:29), поки ті слова не стануть важливим актом, який ми багаторазово повторюємо на роботі, у вільний час, у родині та за кожних обставин нашого життя. Зостанься з нами, Господи.
КІНЕЦЬ
[1] J. Escrivа de Balaguer, Carta, 11-III-1940.
[2] J. Escriva de Balaguer, Instruction, Madrid, 19-ІІІ-1934.
[3] J. Escrivа de Balaguer, Carta, 31-V-1954.