Придивляючись до життя християнина у світі, легше помічати труднощі, які стоять перед ним на шляху до особистої святости, ніж позитивні християнські прагнення. Якщо поглянути на життя з-за монастирських ґрат, то в житті людської спільноти окрім труднощів справді можна небагато помітити. Це виникає тому, що монастирське життя є свідченням, яке полягає насамперед на відмові від земних справ. Але Бог не всіх людей кличе до життя в монастирській тиші.
«Надто довго наголошували й надмірно акцентували на тому, що земні та світські турботи приносять у молитовне життя багато труднощів. Твердження в стилі “земні турботи, галас праці, спокуси епохи” тощо представляють стереотипний спосіб мислення про святість. Цей стиль є результатом розповсюдження похвали штучної релігійности. Штучної, бо вона віддалена від Божого бачення того, що ми тут обговорюємо, а також надмірно інтелектуального і яскравого контрасту між активним та споглядальним життям.
У результаті міцно закоренилася своєрідна мирянська духовність (якщо це можна назвати духовністю), яка базується на внутрішньому поділі, внутрішній опозиції. Мирян вчать, що вони повинні прагнути святости, незважаючи на те, що живуть у світі, що мусять працювати. Якщо таким чином сприймати середовище, в якому живемо, то праця й обов’язки перетворюються в ситуації, в яких треба обмежитися до виживання, які сковують і плутають, перешкоджаючи нам у доступі до Бога. Парадоксально, та від цих прив’язань ми не можемо звільнитися з волі самого Бога, Який не захотів покликати нас до вищих справ, більш гідних та життєдайних»[1].
Однак доступ до святости не обмежений лише для кількох вибраних осіб. «Треба постійно повторювати, що Ісус не звертався до групи привілейованих, Він прийшов, щоб об’явити нам всеохоплюючу любов Бога. Господь любить усіх людей. І від усіх Він очікує любови – від усіх, незалежно від їхніх життєвих обставин, соціяльної позиції, професії чи праці. Звичайне щоденне життя не є чимось безвартісним, бо всі земні шляхи можуть бути нагодою для зустрічі з Христом, Який закликає нас ототожнитися з Ним задля виконання Його божественної місії» (св. Хосемарія Ескріва, Христос проходить поряд).
Якщо поглянемо на життя з погляду універсального покликання до святости, то все набуде нового значення та кольорів, бо коли виходити з надприродної візії щоденности, то труднощі втрачають статус перешкоди, що забороняє доступ до мети, і перетворюються в чергову сходинку на шляху до вершини, тобто Божої любови.
Саме так ми й повинні сприймати життя: Христос не відвернувся від світу, а був у ньому витривалим. Звертаючись до Отця з проханням за Своїх, Ісус не благає Його, щоб забрав їх зі світу, а щоб зберіг від зла (див. Ів. 17:15). І ніхто не зможе заперечити, що труднощі існують: можна лише підтвердити, що саме в них ми повинні переживати присутність Бога і в них шукати Христа, Який закликає нас до постійної єдности з Ним.
Багато осіб ототожнюють досягнення святости з отриманням величезного внутрішнього спокою, але це не зовсім згідне з правдою. Бути святим – не означає приспати всі свої пристрасті, ослабити заздрість, убити егоїзм, приглушити привабливість чи гнів, бути байдужим до матеріяльних цінностей і до думки оточення, перестати зосереджуватися на своєму житті або цілком безкорисливо ставитися до своєї праці. Ні, святість полягає не в цьому. Це радше образ смерти. Бо святість – це не негативна цінність. Святість не має нічого спільного з «не» – вона є постійним «так».
Бути святим – це не позбутися любови до світу та його створінь, а ставити любов до Бога понад усе. Бути святим – це перемагати спокуси, а не усувати їх. Бути святим – це плавати в ріці життя і боротися, щоб не піддаватися течії. Бути святим – це змагатися й перемагати завдяки Божій допомозі.
Це все означає не менше і не більше, а лише те, що до святости треба прагнути з допомогою особистої боротьби проти наших схильностей, а також намагатися жити так, як Христос і переживати кожну ситуацію, в якій ми опиняємося, так, ніби на нашому місці був Він.
Ми сприймаємо святість як ідеал, досягнення якого пов’язане з подоланням перешкод на нашому життєвому шляху. Ці перешкоди водночас є показником прямування в слушному напрямку. Щоб бути святими, нам не треба робити дивних справ. Навіть якщо в нас мало віри, достатньо виконувати свої обов’язки з Божою любов’ю.
Саме в цьому приховане те, що в Божій любові найпрекрасніше: не треба вишукувати додаткові труднощі, ані створювати їх, щоб знайти спосіб співіснувати з Господом. Саме життя – вчинки, пов’язані з людськими заняттями – дають нам нагоди зустрітися з Христом. Бог кличе мене до святости в моїх вчинках, на роботі, яку я виконую, серед людей, які мене оточують у моєму місті, у світі, в якому минає моє життя.
Святим можна стати, тримаючи в руці тенісну ракетку чи гітару, будуючи мости та захоплюючись мистецтвом, слухаючи симфонії та читаючи повість, закохуючись та одружуючись або ж залишаючи все задля того, щоб піти за Христом. Ця святість поєднується з радістю: «Справжня чеснота – не сумна й осоружна, а привітлива» (св. Хосемарія Ескріва, Шлях, 657). Радість, викликана святістю – це не щось не від цього світу; не щось, що можуть скуштувати лише ангели. Вона є пережитгям з цього світу, вона не забороняє нам ані займатися спортом, ані розважатися, навпаки – надає всьому справжнього значення.
Божа радість, яка вливає в нас святість, – це лише передсмак вічної небесної радости за умови, що вже тут, на землі, ми вміємо радіти щастям співіснування з Христом. Бо чим є щастя, якщо не володінням добром та любов’ю? І чи існує інше добро поза Богом? Чи знаємо якийсь інший спосіб здобування цього добра і цієї любови, крім поєднання з Христом у щоденності? Якщо ми любимо Господа Бога, то будемо щасливі, а любов до Бога – це виконання Його волі в оточенні всіляких Божих створінь та прагнення до святости.
Ні, святість не заперечує радости: бути святим та щасливим не суперечать одне одному, натомість нереально бути щасливим і не бути святим. Бути святим – не означає, що впродовж усього життя доведеться відчувати гіркоту, позбувшись усіляких людських порухів душі. Благодать не знищує природи, а вдосконалює її, однак дехто про це забуває. Щастя, що його Бог посилає людям, які прагнуть святости, не зароджується внаслідок знищення прагнень та поривань, вписаних у людську природу, а вдосконалює й підтримує цю природу в прагненні знайти Божу повноту.
Тому ми обов’язково маємо навчитися переживати щастя на землі, шукаючи Бога в щоденному досвіді. Все, що людське: несподівані події, бажання мати добре суспільне становище, фінансові клопоти, професійні успіхи та поразки, купівля нового одягу або ж викидання старого, перемога нашої команди в чемпіонаті або ж її провал, Різдво, літні канікули, важкий понеділок після тривалих вихідних і перспектива нудного тижня праці без додаткових вихідних чи святкових днів, радість суботніх полуднів, хвороба, зусилля, з якими ми стаємо до щоденної молитви, хвилини героїчної перемоги над ранковим лінивством, коли страшенно не хочеться вставати з ліжка – все це треба жертвувати і в цьому знаходити Ісуса Христа, Який прагне ділити з нами Своє життя й робити нас щасливими.
[1] J. L. Illanes, La santificatiôn del trabajo, tema de nuestro tempo, Ed. Palabra, Madrid 1967, p. 79.