Замість того щоб продовжувати оповідь про будівництво стіни, Неемія відходить від цієї теми, щоб показати стан речей усередині стіни – серед народу. І це досить повчально. Якщо ми зайняті протистоянням ворогові ззовні, то ми не можемо дозволити собі нехтувати власним моральним станом або становищем у церкві. Це трапляється занадто часто; іноді можна бачити, як ревні поборники істини зовсім залишили без уваги самоосуд і дисципліну в домі Божому. Немає більш сумного видовища, ніж, наприклад, церковна громада, яка абсолютно байдужа до власного стану, до власної потреби в підпорядкуванні Слову Божому і яка, разом із тим, проголошує необхідність відділення від грішників і від помилкової доктрини.
Посуд для почесного використання, освячений і придатний для вживання Вчителем, готується для всякої доброї справи, будучи сам очищений від усього того, чим він міг бути забруднений або опоганений. Такий урок цих розділів. Розділ 4 книги Неемії відзначений конфліктом, а тепер, вивчаючи розділ 5, необхідно засвоїти урок, що будівельники й воїни повинні бути одягнені в броню праведності, якщо бажали успішно протистояти нападам ворога.
Вірш Неем. 5:1 вказує на внутрішні труднощі: «І був великий крик народу та їхніх жінок на своїх братів юдеїв» (порівн. Дії 6:1). «Народ і їхні жінки» – це, мабуть, бідні, тоді як «їхні брати юдеї» – це багаті. І поділ відбувся внаслідок гноблення з боку останніх, які знайшли спосіб збагатитися на вбогості перших (порівн. Як. 5:1-11, а також 1Кор. 11:17-22). Деякі продали своїх синів і дочок багатим за зерно, щоб можна було харчуватися й жити. Деякі з такою ж метою й під натиском крайньої нужди закладали свої землі, виноградники й будинки; а інші позичали гроші під заставу своїх земель і виноградників, щоб заплатити податок царю.
Багаті користувалися нестатком своїх бідніших братів, щоб ще більше розбагатіти й повністю підкорити їх своїй владі (див. Неем. 5:2-4). Бідні, принижені до пороху під нестерпним тягарем свого рабства й нужди, підняли «великий крик» і сказали: «А наше ж тіло таке, як тіло наших братів, наші сини – як їхні сини. А ось ми тиснемо наших синів та наших дочок за рабів, і є з наших дочок утискувані. Ми не в силі робити, а поля наші та виноградники наші належать іншим» (Неем. 5:5).
Таким був сумний стан залишку, який повернувся, хоча він і був зайнятий будівництвом стін навколо свого святого міста Єрусалима. Давайте спробуємо виявити корінь цієї гнійної рани. Він прихований в одному слові, вжитому двічі, – «своїх братів», «наших братів». Вони були братами, будучи спільними нащадками Авраама, і навіть у більш глибокому сенсі. Як Божий вибраний народ, вони стояли рівною мірою на ґрунті викуплення, і тому всі були на одній основі перед Ним – спільні об’єкти Його благодаті і, як такі, співспадкоємці обітниць, даних їхнім батькам.
Саме через це Малахія випробовував їх питанням: «Чи Отець нам усім не один? Хіба Бог не один нас створив? Чому ж один одного зраджуємо ми, щоб нам зневажати заповіт батьків наших?» (Мал. 2:10). Так і тепер «юдеї» поводилися з народом так, начебто це не були їхні брати, повністю забуваючи спільний зв’язок, в якому вони були перед Богом, і в такий спосіб ставлячись до них так, начебто це були чужоземці і язичники. Це ж зло знову з’являється в мінливих формах у кожній епосі, і воно особливо відзначається в Посланні Якова (див. Як. 1:9-10; 2:1-13; 5:1-11).
Але в поводженні юдеїв було щось більше, ніж забуття відносин. Там був явний непослух (див. Вих. 22:25; Повт. Зак. 15:1-18). Ми можемо процитувати: «Коли буде серед тебе вбогий, один із братів твоїх ув одній із брам твоїх у Краї твоїм, що Господь, Бог твій, дає тобі, то не зробиш запеклим свого серця, і не замкнеш своєї руки від убогого брата свого, бо конче відкриєш свою руку йому, і конче позичиш йому за його потребою, що буде бракувати йому» (Повт. Зак. 15:7-8). Будучи самі одержувачами благодаті, вони мали проявляти цю благодать до своїх братів (порівн. 2 Кор. 8:9-15). Але замість цього вони відкинули, як ми відзначили, правду про своє становище у викупленні і, проявляючи дух суворості й гноблення заради наживи, порушили найпростіші веління Божого Слова.
Таким був стан речей серед бранців, що повернулися, – відновленого залишку, і цей моральний стан, безумовно, завдавав шкоди прагненням Неемії впоратися з потоком зла, що насувається ззовні. Він говорить: «І сильно запалав у мені гнів, коли я почув їхній крик та ці слова!» (Неем. 5:6). Його вірне серце перейнялося сумним становищем його бідних братів, і він був справедливо обурений їхніми гнобителями. Так і Павло пізніше, відповідно до істини періоду Божого будівництва, в якому він жив, викликував: «Хто слабує, а я не слабую? Хто спокутується, а я не палюся?» (2 Кор. 11:29). В обох випадках і гнів Неемії, і жаль Павла в їх ототожненні зі стражданнями Божого народу були відбиттям, хоча й слабким, стану серця Самого Бога (порівн. Вих. 3:7-8).
Перед Неемією поставало питання: як можна виправити такий стан речей? Відповідь знаходимо у віршах Неем. 5:7-12.
Зверніть увагу на примітний вираз: «А моє серце дало мені раду» (Неем. 5:7), бо тут міститься принцип величезної важливості. Шляхетні й начальники, з якими у звичайних обставинах він міг би порадитися, виявилися головними кривдниками; і тому від них не доводилося очікувати ясності або допомоги. Таким чином, Неемія мав покластися на свої власні ресурси, або, скоріше, він був змушений звернутися до Бога за водійством у цій справі. Коли всі відхилилися від шляху і коли, як наслідок, авторитет Слова Божого затемнений, то людина віри – та, яка бажає ходити з Богом, – не може дозволити собі радитися з іншими, інакше вона може виявитися зв’язаною по руках і ногах їхніми порадами; вона має діяти одна і самостійно, чого б це їй не коштувало, відповідно до Слова; і в цій необхідності вона знаходить і силу, і мужність, бо це народжує довіру Господу й забезпечує Його присутність[1].
Отже, наступним кроком Неемії було те, що він «сперечався з шляхетними та з заступниками та й сказав їм: «Ви заставою тиснете один одного!» І скликав я на них великі збори» (Неем. 5:7). Неемія викрив їх в їх гріху (див. Вих. 22:25) і виказав їм перед всіма, сказавши: «“Ми викуповуємо своїх братів юдеїв, проданих поганам, за нашою спромогою, а ви будете продавати своїх братів, і вони продаються нам?” І мовчали вони, і не знаходили слова…» (Неем. 5:8-14).
У зверненні Неемії є кілька пунктів, які заслуговують особливої уваги. По-перше, ми побачимо, що він здатен докоряти кривдникам, порівнюючи їхнє поводження зі своїм власним. Він викупляв своїх братів в язичників, а вони зробили їх своїми рабами, пануючи над Божою спадщиною. Яке благословення, коли пастор серед народу Божого здатен указати на своє власне поводження як на зразок для них. Так робив апостол Павло. Знову й знову під водійством Святого Духа він посилався на самого себе як на приклад (див. Дії 20:34-35; Фил. 3:17; 1Сол. 1:5-6). Так було й з Неемією в цьому випадку.
І в якому світлі він виставив поводження шляхетних і начальників! Неемія, з любові до своїх братів, а також зі смутку про безчестя для імені Ієгови внаслідок їхнього стану, витратив своє майно для їхнього викуплення; вони ж з любові до себе й з бажання примножити багатство використовували нужду своїх братів, щоб накласти на їхні шиї ярмо рабства. Неемія проявляв дух Христів (порівн. 2 Кор. 8:9), а вони – дух сатани. Отже, вивівши на світло сутність їхнього поводження, він звертається до них на іншій підставі. «І сказав я: “Не добра це річ, що ви робите! Чи ж не в боязні нашого Бога ви маєте ходити, через ганьбу від тих поганів, наших ворогів?”» (Неем. 5:9).
Цей заклик показує, наскільки дорогою для Неемії була честь його Бога, і що його серце обливалося кров’ю, коли він думав, що поводження Ізраїлю дасть справедливий привід для ганьблення з боку ворога. Вони сповідували, і сповідували правильно, що вони – Божий вибраний народ, і, як такі, – відділені від інших народів для служіння Йому. Але якщо у своєму ходженні вони ставали схожими на язичників, то в що перетворювалося їхнє сповідання? Вони не перестали бути народом Божим, але своїм поводженням вони заперечували, що ним були, і відкрито ганьбили святе ім’я, яким вони були названі. Немає більшої шкоди, яку можуть принести Божі люди, ніж дати ворогові справедливий привід насміхатися з їх учинків (порівн. 1Пет. 2:11-12; 3:15-16; 4:15-17).
На цьому заклику Неемія заснував своє вмовляння: по-перше, припинити робити зло, а потім навчитися робити добро. Знову нагадавши їм, що він і його брати й служники могли б чинити в такий же спосіб, якби вони захотіли, він говорить: «Опустімо ж ми оцей борг!» (Неем. 5:10). Зверніть увагу, що він говорить від першої особи, по благодаті ставлячи себе в один ряд з ними в їхніх гріхах, воістину визнаючи, що він був єдиним з ними перед Богом, і таким чином намагаючись у дусі лагідності виправити становище. Ба більше, він закликав їх зробити відшкодування, повернути того ж дня «їхні поля… виноградники… що ви дали їм у заставу за них» (Неем. 5:11).
[1] Міркування автора в цьому абзаці засноване на англійській версії перекладу Біблії. — Прим. перекл.