Отож, можна сказати, що чуда зцілення пов’язані з євангелізаційною діяльністю Церкви. І, як таких, їх ніколи в Церкві не бракувало, хоча впродовж деяких епох ці випадки були темою прикрих суперечок.
Однак сьогодні, на порозі третього тисячоліття, євангелізаційна динаміка є сильнішою, ніж будь-коли раніше, і Церква запрошує нас – особливо молодь – приєднуватися до цієї діяльности разом з усіма нашими здібностями, а також слабостями. Йдеться про нову євангелізацію. Ця нова євангелізація запрошує до ще більшої та масштабнішої кмітливости й винахідливости, й знаки зцілення можуть стати для цієї оновленої євангелізаційної сили потужним опертям, особливо якщо зважити на те, що нині – незважаючи на незаперечний поступ науки – людство набагато більше хворе, втомлене й виснажене стражданнями, ніж будь-коли досі.
Підготовка до нової євангелізації може містити в собі прохання про зішесття на нас Святого Духа та Його численних харизм, а отже, й (чому б ні?) харизми зцілення.
* * *
У січні 2000 року на острові Реюньйон, на парохії святого Людвіга, я проводив молитву за хворих. Тамтешній величезний храм, в якому могло вміститися п’ять тисяч людей, був ущерть заповнений, а кількасот осіб були змушені залишитися назовні. Люди так щільно заповнили приміщення, що майже не було чим дихати, але це не перешкодило їм провести в храмі три з половиною години.
Чимало з присутніх прибули туди з цікавости, більшою мірою для того, щоб подивитися на виставу, ніж узяти участь у молитві. Нерідко це були люди, що заблукали, прямуючи стежками підозрілих релігійних культів. Ми просили Господа про чудо зцілення, яке своєю промовистістю змогло б зворушити людські серця й навернути тих, хто перебував далеко від Бога.
Була там також сорокадворічна Джосіен, уже впродовж десяти років цілковито паралізована внаслідок запалення й затвердіння міжхребцевих суглобів. Дивовижним чином нагадувала згорблену жінку з Євангелія…
Всі мали змогу побачити, як під час молитви за зцілення вона поволі встала з інвалідного візка й почала ходити. Багато хто знав Джосіен і те, що вона каліка. Тож коли люди побачили, що ця жінка нормально йде центральним проходом до вівтаря, це їх приголомшило. Отож, здійснилося очікуване чудо, яке мало явну євангелізаційну силу.
Коли я запропонував тим людям, які мали при собі фетиші, амулети, предмети, пов’язані з магічними практиками, й навіть дози марихуани, віддати все це Господу на знак навернення до воскреслого Христа, до вівтаря підійшло кількасот осіб, щоб розірвати нездорові “духовні зв’язки” й засвідчити, що прагнуть змінити своє життя задля Бога!
Свідчення Джосіен вразило їх так сильно, що вирішили змінити своє життя й впорядкувати його…
Мабуть, найбільші скептики скажуть, що, напевне, через кілька місяців після цього більшість із цих людей знову повернулися на ті самі хибні стежки. Не можу нічого на це відповісти, бо такі звістки до мене не доходили. Зрештою, навіть якщо за посередництвом свідчення Джосіен навернулася б лише одна особа, то й так це був би очевидний знак перемоги Христа над світом.
Сьогодні більше, ніж будь-коли, з огляду на щораз масштабніше поширення – особливо серед молоді – духовної убогости, чудо зцілення промовляє до сердець, підштовхуючи до повторного надання сенсу власному існуванню за допомогою щирого звернення до воскреслого Христа.
Надіятися всупереч надії
Зцілення, здійснене в силі Святого Духа, є знаком певної надзвичайно актуальної правди: отже, ми не помиляємося, надіючись на Бога!
На початку третього тисячоліття найбільші страждання пов’язані не з тілесним і навіть не з психічним виміром людини. Вони містяться в площині людської духовности. Під цим оглядом нові покоління страждають набагато більше від попередніх. Щораз частіше можна почути про “ноогенні” хвороби, тобто такі, джерелом яких є дух людини, хоча вони й можуть набувати психологічної, психіятричної чи навіть органічної форми[1]. Туман розпачу здіймається нині над людством, принаймні над мешканцями “найбагатших” країн, а людство, здається, навіть не усвідомлює цього. Відсоток самогубств є найвищим серед молоді найбагатших і “найбезпечніших” країн (особливо в Канаді), а найсучасніші й “найвільніші” суспільства (на чолі з Францією) споживають астрономічну кількість антидепресантів і заспокійливих ліків.
Сферою великих зцілень чи, точніше, великих воскресінь (у тому сенсі, в якому ми говорили про них вище) стає зранене життя, про яке ми, зокрема, розповіли в цій книжці, не применшуючи при цьому, безперечно, важливости конче потрібних фізичних і психологічних зцілень.
Наша колективна свідомість, отруєна підступною культурою смерти, укладає угоди з розпачем, а отже, у певному розумінні, зі смертю.
Динаміка зцілення Божою силою – як за посередництвом свідчення, так і внаслідок її безпосередньої дії в людському житті – доводить, що надія всупереч усякій надії має сенс і величезну силу. Вона діє нині так само, як діяла в далекому минулому й навіть ще давніше, незважаючи на весь той розпач, який, причаївшись, і далі залишається джерелом неймовірного, безмежного зла, що панує на нашій землі.
Зосереджено вдивляючись у цю болісну картину, яку представляють собою всі стражденні люди, Церква звертається до свого Господа, як сестри Лазаря, Марта й Марія з Витанії, що нагадують Ісусові про хворого друга на сторінках Євангелія. З надією просять Його: “Ось нездужає, Господи, той, що кохаєш його!” (Ів. 11:3). Знаки зцілення, які ми слушно сподіваємося отримати, здійснюються для того, щоб ми знали, що Бог слухає, втішає, співчуває й спасає від смерти.
Вони допомагають людям нашого часу сприймати й розуміти вчення, яке Іван Павло II виклав наприкінці свого апостольського послання “Novo Millenio Ineunte” (“На початку нового тисячоліття”)[2]: “Duc in altum![3] З надією простуймо вперед! Перед Церквою простирається нове тисячоліття, воно – немов великий океан, в який, сподіваючись на Божу поміч, маємо ввійти. Син Божий, Який два тисячоліття тому прийшов на світ, продовжує Свою справу і сьогодні: щоб побачити це, мусимо мати проникливий погляд, а передусім – аби й самим стати Його знаряддями – потребуємо великого серця”[4].
КІНЕЦЬ
[1] Ноогенна хвороба, що своїм корінням сягає людського духу, живиться великим браком почуття сенсу життя або самозакоханістю, які проявляються так сильно, що людська натура не здатна цього витримати.
[2] Апостольський лист папи Івана Павла II “Novo Millenio Ineunte” з нагоди завершення Великого ювілею 2000 року від 20 січня 2001 року.
[3] Duc in altum! (лат.) – Випливи на глибину! – Пер.
[4] Цит. за: Іван Павло II. Апостольський лист “Novo Millenio Ineunte”, 58. – Львів: Секретаріят Синоду Єпископів УГКЦ, 2001. – C. 56.