Був гарний недільний ранок. Два молоді товариші закинули рушниці на плечі, сіли в човен, відпливли на середину озера та стали стріляти дике птаство. Сонце піднялося високо на небі. Голос дзвонів було чути в селі над берегом озера; вони скликали вірних на Службу Божу. Молодший товариш каже: «Вертаймося додому та ходім до церкви, адже сьогодні неділя, треба бути на Службі Божій».
А старший на те: «О, дивись, який святий. І що ти мудрого сказав? Ну то й що з того, що неділя! Ну то й що, що Служба Божа? Сьогодні полювання є моєю службою. Нехай старші люди йдуть слухати Службу Божу».
І не довго думаючи, схопив весло та став кермувати човном ще далі на середину озера. Стріляли дике птаство та багато вполювали того дня. Молодший із них ще раз зауважив, що цим вчинком вони не вшанували святого дня.
«Ну говори ти своє, а я таки задля Служби Божої не відречуся від полювання».
Уже пізно вони завернули до берега. Коли їм довелося висідати на берег, молодший товариш необачно зачепив за рушницю, яка була заряджена, вона вистрелила та поранила ногу старшому, який впав на землю, тяжко стогнучи через великий біль. Люди збіглися, коли почули зойки, та занесли його до хати. І чим же ж усе закінчилося? Йому відрізали ногу і він був калікою аж до смерті. Своїм каліцтвом він дав усім наочний приклад того, що треба достойно шанувати святий день.