“Пам’ятай день святий святкувати”

Екзамен з другої Заповіді Божої був для мене чи не найважчим. Голос нагадав мені, що не менше чотирьох, а то й п’яти годин на добу я присвячувала своєму тілу, своєму зовнішньому вигляду, а на те, аби помолитися до Господа, не мала й десяти хвилин. Навіть коли обіцяла Йому відмовити вервицю, робила це поспіхом, абияк. Казала: “От і добре, помолюся, коли буде рекламна пауза під час мого улюбленого телесеріалу”. А щоб не йти в неділю на Богослужіння, казала: “Мамо, адже Бог є всюди, то навіщо йти до церкви, аби там з Ним зустрітися?”. Побачила також у потойбіччі, якою невдячною була стосовно Господа – ніколи навіть і гадки не мала, аби подякувати своєму Творцеві і Спасителю. 24 години щодоби Він чекав на мене намарно. Навіть Дня Господнього – святої неділі не існувало для моєї невдячності, а якщо інколи я таки вибиралася до костелу, то для моєї душі це був наче похід до їдальні, адже душа марніла без духовної поживи, голодувала. А от для тіла, для цієї минущої оболонки, часу в мене завжди було вдосталь. Я була невільницею власного тіла. Про душу не дбала. “Осиротила” її. Ніколи не годувала Словом Божим, бо була переконана, що той, хто регулярно читає Біблію, рано чи пізно з’їде з глузду.

Найсвятіших Тайн для мене взагалі не існувало. Я не могла уявити, що визнаватиму свої провини перед отими “звапнілими стариганами”, що, на моє переконання, були значно гіршими і гріховнішими за мене. У такий спосіб диявол тримав мене якнайдалі від Найсвятіших Тайн, а отже йому вдавалося зберігати мою душу брудною і неосвяченою. Щоразу, коли я коїла новий гріх, він витискав на моїй душі своє тавро – знак царства темряви.

І мої гріхи не минулися для мене безслідно – вони відбилися на здоров’ї моєї душі. Ніколи (хіба що окрім сповіді перед Першим Причастям) я не була в сповідальні. Згодом дізналася, що серед священиків є також чимало супротивників “навушної” сповіді, яка начебто не відповідає вимогам сучасності. Тож ставалося так, що, недостойна, приймала Святе Причастя. Та ще й обурювалася: “Хіба це Найсвятіші Тайни? Як може Бог Всемогутній стати шматочком хліба, Частичкою? Замість того, аби таке вигадувати, краще би подбали про її смак. Бо вона нагадує мило”.

Ось до якого блюзнірства я дійшла! Поступово опускалася на дно, де ні про які стосунки з Богом, моїм Творцем, не могло бути й мови. А душа моя залишалася голодною і спраглою.

Як і душі багатьох дітей, яких не охрищують після народження. Сьогодні часто можна почути: “Дитина сама повинна вирішити, коли виросте, треба їй христитися чи ні”. Але ж не христити дитину – це все одно що не годувати її, кажучи: “Хай сама вирішить, коли виросте, їсти їй чи ні”.

Ми відповідаємо перед Богом за те, чи давали своїм дітям поживу духовну. Ми самі позбавлені духовної поживи без таїнств церковних, тож наші душі голодні.

Тайна священства

Важким гріхом у потойбіччі Господь визнав ще одну мою ваду: упереджене ставлення до священиків. Відколи себе пам’ятаю, у нашій родині тільки й чути було про те, що вони бігають за кожною спідницею, а грошима і маєтками наділені рясніше, ніж ми, бідні люди. Найбільше обмовляв священиків мій батько, а ми, діти, повторювали за ним всілякі дурниці… “Хто ти така, щоб судити посвячених, обмовляти і критикувати їх? Хіба ти Бог?” – сумним, але суворим голосом запитав мене Господь. – Вони люди з плоті і крові… А якщо вже говорити про святість пастиря, то осягнути її він може тільки за допомогою вірних, парафіян. Спільнота підтримує посвяченого своєю шаною, своїми молитвами. А коли він згрішить, негоже накидатися на нього зі звинуваченнями – провину потрібно шукати найперше в спільноті, яка не виявляла до священика належної поваги, не підтримувала його, не молилася за нього чи робила це недостатньою мірою”.

Так говорив Господь, показуючи мені, що діялося, коли я критикувала священика і навіть звинувачувала його в гомосексуалізмі: “новина” ця блискавично поширювалась у спільноті, а до моєї душі присмоктувалось все більше демонів.

Отож, як з’ясувалося, дорогі мої сестри і братове в Христі, коли священик згрішить, спільнота відповідає за нього перед Богом. Диявол ненавидить вірних, але їхніх пастирів ненавидить ще більше. Ненавидить нашу Церкву, бо допоки будуть священики, доти вимовлятимуться слова консекрації[1]. Окрім цього руки священика торкаються Бога і, навіть якщо він звичайна людина, має повноваження закликати з неба Господа. Через його слово відбувається переміна звичайного хліба і вина в Тіло і Кров Господні. Священик – це людина, посвячена Господу і визнана Богом Отцем.

Тож не випадково, коли священик підносить Частичку, відчувається присутність Господа і всі падають на коліна, навіть демони. А я, коли відвідувала Богослужіння, не звертала на це жодної уваги: посмоктуючи жуйку, роззиралася довкола, думаючи про що завгодно, тільки не про Святу Євхаристію, або й просто куняла. А потім ще й нарікала, що Господь мене не вислуховував, коли зверталася до Нього з проханнями.

Там, у потойбіччі, я побачила, як усі створіння падали на коліна, коли з’являвся Господь. За Ним ішла Діва Марія. Вона молилася за мене, передавала Своєму Синові всі молитви, що підносилися до Неба в моєму намірі. А я, грішна, з крижаним, скам’янілим серцем споглядала на всю цю євхаристійну містерію і думала: “Ну що ж, Господи, я тут, а Ти – там… Ким я була тоді, як не руїнами замку, зведеному колись на піску і багні, – а вважала себе доброю, майже святою. Погорда і образа – ось що я здебільшого відчувала до Господа, Який завжди з любов’ю турбувався про мене. Але ж навіть демони падали при Його появі на коліна!

Година смерті – наша “остання година”

О, як ненавидять демони посвячені руки священика – обранця Неба! Вони відчувають особливу відразу до нас, вірних, бо ми маємо Євхаристію, а це – ворота до Неба, єдині ворота. “Хто тіло Моє споживає та кров Мою п’є, той має вічне життя”… Не прийнявши Євхаристії, тобто Тіла і Крові Господа, ніхто не може потрапити до вічності. Господь приходить до кожного, хто помирає – байдуже, яку віру той визнавав (чи не визнавав). До кожного в годині смерті приходить Ісус Христос. “Це Я, твій Господь!” – говорить, сповнений милосердя і любові.

І якщо людина, котра помирає, приймає свого Господа і просить прощення за гріхи, діється щось нечуване, що важко пояснити: Господь блискавично забирає душу цієї людини туди, де якраз відбувається Богослужіння, і дає їй містичне Причастя. Бо тільки той, хто споживає Тіло і Кров Господа, може увійти до Неба. Це таємнича ласка, яку Бог дав нашій Церкві, а скільки людей, не знаючи про це, проклинають Її! Так, ті, котрі помирають, потрапляють здебільшого до Чистилища, але й там є Тайна Євхаристії, з якої вони можуть черпати ласки і врешті осягнути спасіння. Тому диявол так ненавидить священиків. Допоки будуть священики, відбуватиметься чудесна переміна хліба і вина в Тіло і Кров Господа. Через це ми зобов’язані багато молитися за священиків, бо демони атакують їх безперервно. Господь показав мені усе це, і тепер я знаю, що тільки через священика в Тайні покаяння можна отримати відпущення гріхів.

То хто такий священик, конфесіонал, як не містична купіль для душі? Коли душа людини через вчинені нею гріхи стає брудною і чорною, лише священик може обмити її під час сповіді Кров’ю Ісуса Христа. А ще – розірвати тенета, якими нас обплутав диявол.

Саме через це диявол так ненавидить священиків і робить все можливе, щоб довести їх до гріха. Адже навіть ті священики, котрі дійсно грішать, мають дану згори владу відпускати гріхи і сповняти усі Тайни. Господь показав мені, як це відбувається, хоч збагнути духовну дійсність людині важко. Так от, через Рани Ісусового Серця душа підноситься до воріт Милосердя Божого й очищається в Серці Вічного Архіпастиря Найсвятішою Кров’ю Христа.

Я бачила, як моя душа була очищена, коли я визнала свої гріхи. Щоразу, коли я щиро каялася, Господь розв’язував тенета, які тримали мене біля диявола… Як жаль, що я раніше не навернулася до Тайни покаяння! А вона для нас доступна тільки завдяки священикам. Як і всі інші Тайни. Тому ми зобов’язані молитися за своїх пастирів, аби Бог оберігав їх, освячував і скеровував на шлях Істини. А в ненависті диявола до Церкви і священиків немає нічого дивного, адже вони визволяють з царства темряви багато душ.


[1] Консекрація (лат. Consecratio – Посвята) – обряд, присвячений метафізичному уособленню плоті й крові Ісуса в, відповідно, хлібі та вині на євхаристійній частині Літургії.

Попередній запис

“Не взивай намарно імені Господа Бога твого...”

Наступний запис

“Шануй батька твого й матір твою...”