“Шануй батька твого й матір твою…”

Гак ми дійшли до четвертої заповіді, і Господь показав мені, якою я була невдячною стосовно своїх батьків, як тяжко і страшно кляла їх, дорікаючи їм за те, що не маю того, чим забезпечені мої подруги. А те, що тяжкою працею і заощадженнями здобували для мене мої батьки, цінувати не вміла. Навіть відчувала таку відразу до них, що стверджувала, ніби мама мені не рідна, бо надто примітивна, щоб бути моєю матір’ю. Себе ж вважала людиною винятковою, доброю і майже святою.

Невимовно важко було мені дивитися збоку на себе справжню: безбожницю, котра негативно впливала на все, що траплялося їй на шляху. Господь пояснив мені також, чому була переконана, що не матиму труднощів з четвертою заповіддю: бо в останні роки життя моїх батьків взяла на себе усі витрати, пов’язані з їхніми хворобами – оплачувала ліки і послуги лікарів. Через це вважала, що виконала четверту заповідь навіть більшою мірою, аніж того вимагалося. Такою була філософія мого життя, де все визначали гроші. За допомогою грошей мені вдавалося маніпулювати батьками настільки, що, засліплені моїм багатством, вони підносили мене до рангу божества.

Там, у потойбіччі, я змушена була нарешті приглянутися до свого батька, як він вчив мене відповідальності і працьовитості, бо, попри усі свої вади, був непоганою людиною. І все було би добре, якби він ще й подбав про мою душу і став добрим прикладом для своєї доньки, живучи Благовістям і вірою. На жаль, тут він не виправдав сподівань моєї матері. Та й навіть не зауважував, як тонуло моє життя в багні, позбавлене доброго батьківського прикладу.

Особливо боляче було мені через те, що він не приховував своїх позашлюбних стосунків – навіть любив хизуватися своїми пригодами і, як справжній “мачо”, умів догодити кільком жінкам одночасно. До того ж пив і палив. Але, як це не дивно, усі свої вади і погані звички вважав чоловічими перевагами, і навіть чеснотами, а отже пишався ними.

Я бачила, як мама гірко плакала, коли батько вихвалявся своїми новими коханками, розповідав про стосунки, які з ними мав. Це викликало в мені гнів і ненависть. Так починалася “духовна смерть” моєї душі. Мене огортав розпач, коли я бачила, як принижує мій батько мою маму перед очима усього світу. Казала собі, що ніколи не буду такою, як вона. Ніколи не дозволятиму чоловікові себе принижувати. Казала їй, що це через таких жінок, як вона, котрі не мають власної гідності і самоповаги, інші жінки не можуть здобути належної їм шани в суспільстві. Називала її ганчіркою, яка дозволяє зарозумілому нахабі знущатися з себе, а батькові казала, що ніколи не дозволю, аби хтось чинив зі мною так, як він чинить з моєю мамою. А якщо мій чоловік буде мені зраджувати, помщуся йому так, як сама того схочу.

Обурений моєю зухвалістю батько знову вчинив як справжній “мачо”: лупцював мене і кричав: “Що ти собі дозволяєш?! Хто ти така, щоб розпускати язика?!”. Але мене це не зупинило. “Бий! – кричала я також. – Можеш навіть і вбити, але я присягаю тобі: якщо вийду заміж і довідаюсь про невірність чоловіка, помщуся йому так жорстоко, що всі чоловіки зрозуміють, як страждає жінка, коли її принижують і зраджують, маючи за останню ганчірку!”.

Несамовитий гнів, обурення, відраза змалку отруювали мою душу, псували характер, а коли я стала дорослою і вже матеріально не залежала від своїх батьків, почала наполягати, аби вони розлучилися. Переважно тиснула на маму. Казала: “Чому ти терпиш такого негідника, як мій батько? Чому дозволяєш йому принижувати себе, наче ти не людина, а ганчірка, якою витирають ноги?!”.

Але мама завжди відповідала одне і те ж: “Ні, дорога моя доню, не можу я розлучитися з твоїм татом. Так, мені дуже боляче терпіти його зневагу і приниження, але я жертвую своєю гідністю заради вас – моїх дітей. Вас семеро, а я одна. І краще страждати мені одній, аніж приректи на страждання ще й вас сімох. Бо щоб розв’язатися з вашим татом, мені потрібно покинути вас усіх і втекти світ за очі, а я такого зробити не можу. Та й хто буде молитися за твого батька, якщо я покину його? Хто подбає про його навернення і спасіння? А страждання і приниження, яких він мені завдає, я з’єдную з невимовними стражданнями Господа нашого Ісуса Христа на Хресті. Щодня кажу Йому: “Те, що я зношу і терплю, ніщо порівняно з Твоїми стражданнями, які Ти прийняв за нас на Хресті. Тож, аби моє терпіння мало вартість, прошу Тебе, з’єднай його зі Своїм так, щоб воно здобуло ласку навернення для мого чоловіка і моїх дітей, та щоб їхні душі не були засуджені на вічні муки”.

Але мені зрозуміти мамині пояснення було важко. Зрештою, я їх не тільки не розуміла – вони дратували мене, викликаючи ще більше обурення та гнів. Я стала справжньою бунтаркою, а відтак і активісткою різних організацій, які захищали права жінок. Зокрема, і право на аборти та співжиття партнерів у громадянському шлюбі. Пропагувала розлучення, як засіб розв’язання подружніх проблем. “Око за око і зуб за зуб”, – такими були мої засади щодо подружньої зради, що означало: жінка повинна помститися за невірність чоловікові, зрадивши йому (якщо це можливо) з його найкращим товаришем. І хоч сама я ніколи не зраджувала своєму чоловікові, мої емансиповані поради, на жаль, нашкодили багатьом.

Попередній запис

“Пам’ятай день святий святкувати”

Наступний запис

“Не вбивай!”. Аборти