Цей 2010 рік має особливе символічне значення для мого життєвого свідчення та моєї письменницької діяльности.
Рівно 20 років тому мої думки були вперше опубліковані.
Вийшла моя перша книга.
У ній розповідалося про досвід одного молодого психолога, який міг померти через злоякісну пухлину.
Близьке знайомство зі смертю, психоаналітична підготовка, а також даровані Богом покликання і задум, дивовижний процес, в якому все постійно складається та знову розкладається, в якому переплетені минуле і майбутнє, думка та дія, здоров’я і хвороба, насолода та біль, життя і смерть, – все це допомогло мені з часом створити психотерапію, у центрі якої перебуває особа: особистісна психотерапія, психодуховне бачення людського життя.
Християнська психодуховність.
Рівно двадцять років тому я запропонував керівникові видавництва першу книгу з психодуховности, якій випала честь відкрити успішну серію «Психологія і Особистість».
Це був виклик.
Для нас обох. Для мене, який пропонував, і для видавця, який погоджувався прийняти серію, яка тоді – у 1990 році – претендувала на те, щоб поєднати психологію та християнство. Ба, навіть більше: психоаналіз і християнство. І все це треба було запропонувати широким масам, використавши простий, насичений і глибокий авторський стиль.
І справді, у вступі до моєї першої книги Per Essere Felici (Щоб бути щасливими) я вже окреслив новий підхід до розуміння психоаналізу: той, який я використовував з моїми пацієнтами.
Назву Щоб бути щасливими – психотерапія для всіх обрала тодішня директорка видавництва – сестра Іда Спінуччі, яка таким чином прагнула пом’якшити суть і вказати напрям, в якому мала розвиватися серія.
Серія, яка мала неймовірний успіх.
Серія, яка мене супроводжувала, змінила, навернула і переобразила.
Настільки, що зараз, якби її започатковував, назвав би «Духовність і Психологія», а не навпаки.
За ці двадцять років письменницької діяльности та керівництва серією я завжди був вірним і лояльним до видавництва, не пишучи для інших.
З іншого боку, я міг писати і більше, ніж дві книги на рік. Записів-свідчень мого шляху зросту та дедалі глибшого розуміння в мене ніколи не бракувало.
Читач може буквально пережити на сторінках моїх книжок мою історію життя.
Я знаю, що серія була і залишається відправною точкою не тільки для багатьох богопосвячених осіб, священиків і мирян, але й для безлічі людей, які шукають достовірні та вірогідні джерела.
І шукають свідчення.
Усе, що ви віднайдете в моїх книгах, я пережив особисто.
Деколи мені це дорого коштувало.
Я належу до покоління, яке завжди більше довіряло особистому свідченню, а не суто формальним повчанням.
Нашими героями були ті, хто готовий пожертвувати власним життям заради цінностей, в які вірив.
Мені пощастило навіть створити новий спосіб написання книг.
Короткі, але насичені змістом фрази. Незвичне використання пунктуації. Мені подобаються абзаци, які складаються з одного слова, що наголошує певну думку. Я завжди вважав себе поетом, а не прозаїком.
* *
Видавець вирішив відзначити цей двадцятирічний авторський ювілей, публікуючи мою першу успішну працю Щоб бути щасливими, яка тільки в Італії пережила п’ятнадцять перевидань, була перекладена на багато інших мов і стала популярною у всьому світі.
Я дякую видавцю також і за те, що в цьому перевиданні він запропонував мені переглянути та доповнити мою думку останніми роздумами.
Справді, вже в першому виданні простежувалися різні стержні мого світогляду: розуміння неминучости смерти, прагнення цього розуміння, максимальне зменшення особистого неврозу, психодуховна свідомість, життя як подорож, трансцендентність, взаємини з іншими, любов, Бог. Це нове – переглянуте та оновлене – видання може вважатися моїм духовним заповітом.
Оскільки в цей момент мого земного життя я ще більше переконаний у тому, що завданням кожної особи є залишити кілька слідів по собі. Хтось лишає дітей, хтось – гроші, а інші – лишають повідомлення та ідеї.
Бути носієм інформації.
Носієм сенсу.
Усе своє життя я намагався зрозуміти таємницю людства і це мене привело до зустрічі з таємницею смерти.
Смерть не як щось, що завершує, а як постійний вимір життя, відкритого на трансцендентність, відкритого на щось, що прийде потім.
Останнє переображення.
Моя особистісна психотерапія через християнську психодуховність намагається мужньо переживати речі цього світу, амбіційно долати їх, залишаючи їх позаду, чи, радше, всередині себе, асимілюючи їх, щоб надати більшої сили пізнанню себе; постійно дивитися, без жодного страху, у власне нутро, щоб віднайти сенс свого існування; одним словом, щоб стати свідомим протагоністом життя.
Глибоке розуміння власної інтимности веде до розуміння справжньої сутности людства, де зайвими та безглуздими виявляються такі зовнішні ознаки, як гроші, секс, успіх і влада, що здебільшого зводяться до пустих цифр.
Страх, відчай, агресія, депресія, манії та одержимості завдяки психодуховності набувають сенсу, стають зрозумілими і переписаними згідно з новим кодом, в якому вони втрачають силу та напругу, розчиняючись у житті і в душі.
Завдяки самопізнанню, прагненню зрозуміти людське становище, надати сенс існуванню, ми починаємо розуміти самотність.
Для мене самотність – це сама суть життя та його структуральний аспект.
Людина завжди самотня. Навіть перебуваючи посеред натовпу, навіть тоді, коли її люблять і вона має дітей. Коли надходить час смерти, ілюзії, ролі, очікування та прагнення, які супроводжували нас протягом життя, зникають, втрачаючи будь-яку цінність.
Смерть вказує напрям, відкриває сутність життя: самотність.
Самотність міститься в епіцентрі життя.
Коли хтось страждає через самотність, то лише тому, що не пізнав самого себе, не зрозумів структури життя, не прийняв нашого людського становища.
Той, хто страждає через самотність, зазвичай страждає через брак чогось, чого він не спробував віднайти в собі.
Багато хто прагне друзів, щоб отримати розуміння, яке не може забезпечити собі самотужки; бути завжди в центрі чиєїсь уваги, бо не зміг прийняти себе; мати якусь владу, щоб приховати власну безпорадність; бути серед людей, щоб відчути спокій і втекти від страху жити повноцінно.
Самотність, про яку я говорю, необов’язково обмежується фізичним аспектом; це переконання, що все і всі віднаходять сенс у тому, як інтерпретують власне життя.
Смерть кожного з нас є найбільш особистою справою з усіх можливих; навіть якщо ми маємо померти серед натовпу, це – наша особиста справа.
Ми завжди самотні протягом життя, але ми не хочемо знати про це, заповнюючи цю самотність речами, людьми, ситуаціями і незрозумілими ілюзіями.
Пізнати себе означає пізнати світ.
Кожен психоаналітик знає, що набагато важливіше піднятися на гори, які зведено всередині нас, аніж підкорити якусь гірську вершину на землі; кажучи простіше, набагато корисніше, коли людина впевнено прямує внутрішнім шляхом, адже тоді значно легше протистояти зовнішнім факторам.
Моя психодуховність – це пошуки.
Я вже змалку завжди запитував себе: хто я, звідки я і ким я стану; і вже тоді вирішив, що не дозволю життю пройти повз мене і докладу всіх зусиль, щоб захопити і зрозуміти його.
Лише це дозволило мені зустрітися з таємницею.
Психодуховність є бажанням надати сенс цій таємниці.
Це постійне запитання, яке знає, що ніколи не отримає остаточної відповіді.
Я завжди казав, що життя безмежно насичене та велике.
Життя кожного з нас полягає у відкритті стосунків з чимось безмежним.
Бути живими означає мати мужність, володіти глибоким розумінням власної сутности, щоб могти вирушити невідомими шляхами, бути свідомим того, що ми занурені в нескінченний рух, не втрачаючи бажання пізнавати і надавати сенс речам.
Щоб мати можливість і далі залишатися мандрівниками духа, потрібне надзвичайне покликання, велике божевілля, не слід зупинятися на речах, а, йдучи крізь них, входячи в них, треба знати, як потім звідти вийти.
Щоб зрозуміти іншого, потрібне велике співчуття, в якому інший зможе побачити себе, як у дзеркалі.
Це відображення стане універсалізацією себе самого.
Я пишу ці сторінки наново, щоб окреслити духовний шлях – добрий і необхідний психодуховний шлях.
Який має сенс.
Оскільки зараз, у третьому тисячолітті, неможливо знехтувати психологічний вимір особистости, який мені здається дуже близький до духовности, до здібности трансцендентуватися, тобто вийти за рамки людського буття.
У час, коли Християнство увійшло в стадію затемнення, я вирішив, що простий, але глибокий, чіткий стиль, поважаючий таємницю, який не є ані церковним, ані клерикальним, міг би допомогти особам, які розпочали справжні пошуки і вирушили в правильному напрямку.
Я переконаний, що зараз ми живемо в час, коли ці пошуки здебільшого ілюзорні або поверхневі, бо зосереджуються більше на зовнішніх речах, аніж на внутрішньому світі.
Ці пошуки свідчать про невимовну втрату сенсу нашої людськости і про втрату надії.
Уже змалку я завжди намагався пробудити душу завдяки магії написаного слова та образів.
Я ніколи не хотів належати до кола марнославних людей, яким потрібні лише ролі, а не пошуки; які люблять буденний конформізм, а не ризиковану подорож, сповнену справжньою радістю, задоволенням і глибоким внутрішнім спокоєм.
* *
Я завжди вчив інших уважно дивитися, дивитися на все, намагаючись проникнути в саму сутність речей.
Ніколи не дозволяти речам і людям йти по нашим головам.
А жити цим усім.
І я завжди пам’ятав і вірив, що за трагедією завжди приховані сенс і надія.
Наш Бог ніколи не відмежовувався від людей.
Він живе в наших серцях.
Я сподіваюся, що ця книга допоможе поставити правильні запитання, аби зробити правильні кроки на дорозі життя.
Усе має сенс.
Не існує змарнованого часу чи непотрібних зустрічей, адже ми живемо в чарівному світі, в якому Бог промовляє через усе, що нас оточує.
Я намагаюся говорити так, щоб мої слова були сповнені енергії та людяности, коли звертаюся до тих, хто прагне вирушити в подорож або ж уже розпочав її.