Одне народне оповідання описує долю бідного селянина, від якого втік його єдиний кінь. Сусіди почали співчувати йому в його нещасті та шкодували його. «Звідки ви знаєте, що це нещастя», – запитав чолов’яга. Незабаром кінь повернувся додому, а з ним невеличке стадо диких коней, що долучилися до нього. Радості сина цього селянина не було меж, він почав приручати дике стадо. Одного дня хлопець упав з коня і зламав собі ногу. Сусіди прийшли, щоб втішити чоловіка, а той сказав: «Звідки ви знаєте, що цей випадок нещасний?». Незадовго після того розпочалася війна. З села забрали на військову службу всіх придатних до цього чоловіків. А оскільки син бідного селянина не був у змозі воювати, його залишили.
* *
Одна, на перший погляд, непоборна перешкода в мої юні роки задала важливий вектор на все життя.
Невдовзі після закінчення початкової школи я навернувся до Бога завдяки почутій проповіді про Доброго Пастиря, і вирішив довірити Йому своє життя, плекаючи міцний зв’язок із Ним у майбутньому. Тоді моя молода віра піддалася нелегким випробуванням. Надходив час завершення середньої школи. Ще пів року! Я з нетерпінням чекав наближення часу свободи, без тиску шкільних зобов’язань. Мріяв стати лісником чи фермером. Мотив один: менше школи, більше часу на природі. Однак не так сталося, як гадалося.
Одразу ж після осінніх канікул я захворів на ангіну. Так сказав наш домашній лікар. Та коли через два дні горло підозріло напухло і я міг задушитися, батьки викликали швидку і мене помістили в інфекційне відділення дитячої клініки.
Тоді лікар помітив, що в мене починається дифтерія – хвороба, яка в той час вважалася небезпечною для життя. З допомогою пеніциліну, антибіотика, який лише винайшли кілька років до того, лікарі боролися за моє життя. На початках я перебував наче не при повній свідомості. Відчував лише уколи, які мені вводили кожні три години, та немовби крізь туман дивився на професора Фальконі, головного лікаря клініки. Він щоденно схилявся наді мною і підбадьорював своїм гірським акцентом: «Все буде добре, Гайнце».
Через два місяці посиленого лікування пеніциліном найстрашніше було позаду. Здавалося, небезпека для життя минула. Однак мене й лікарів несподівано спіткала нова біда. Хвороба призвела до паралічу всіх м’язів мого тіла. Ніколи в житті я так чітко не усвідомлював, як багато функцій виконують м’язи в людському тілі. У мене відмовили м’язи рук, ніг, очей та язика. Суттєво почала погіршуватися діяльність серцевого м’яза. Лікарі виявилися безпорадними. Їхню безпомічність я найбільше відчув тоді, коли вони почали мене просити: «Лежи спокійно на спині. Підніматися небезпечно для твого життя».
Оглядаючись назад, з подивом усвідомлюю, що ці три місяці, проведені в лікарні, були найстрашнішим періодом у моєму житті. Навіть попри те, що батьки могли лише дивитися на мене крізь скляну стіну, а друзі не могли навіть зайти до інфекційного відділення (телефонів біля ліжок тоді ще не було), я почувався захищеним та навіть задоволеним. Я міг насолоджуватися відносинами з Господом, Якому пів року до того випадку я довірив своє життя.
На Різдво медсестри відчинили вікно, яке виходило в парк, щоб я почув спів колядок своїх друзів скаутів. Після святкових днів гостро постало питання про те, скільки ще триватиме моє лікування. Зокрема, моїх батьків дуже воно хвилювало.
Оскільки інфекційної небезпеки вже не було, а лікарі не ставили мені нових діягнозів, моя мати взяла ініціятиву у свої руки. Вона пояснила моєму лікарю, що я можу так само лежати вдома на спині на своєму рідному ліжку, і що вони самі будуть піклуватися про мене. Лікар погодився мене відпустити. Звісно, батьки взяли на себе всю відповідальність за цей крок. Мене обережно перенести в машину швидкої допомоги, легенько перевезли додому і поклали в ліжко, де я мав «спокійно лежати». Так тривало два місяці. Мене постійно провідував домашній лікар, щоб кожного разу повторювати вже вивчені напам’ять настанови.
Коли згадую цей період свого життя, мені спадає на думку вислів К’єркегора[1]: «Життя можна зрозуміти лише після того, коли його проживеш». Це усвідомлення було подароване мені після тривалого часу очікування. Але про це згодом.
Однак існують перешкоди, сенс яких важко зрозуміти навіть через роки. Виглядає так, що вони не мали жодного сенсу. Тоді нам нічого не залишається, як передати цю справу в Божі руки.
Іван Христитель під час хрищення Ісуса в Йордані почув Божий голос: «Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав!» (Мт. 3:17). Це виразне підтвердження його завдання приготувати прихід Христа. Після важкого часу перебування у в’язниці Ірода він почав сумніватися і послав до Ісуса двох своїх учнів, щоб вони запитали Його: «Чи Ти Той, Хто має прийти, чи чекати нам Іншого?» (Лк. 7:19). Очевидно він не міг зрозуміти, чому Бог приготував йому такий важкий шлях. Ми не знаємо, чи відповідь Ісуса підбадьорила та втішила Івана. Його страта в палаці Ірода залишається незрозумілою і залишила багато запитань.
Давні містики знали таємницю стежок, якими водить Господь, та про перешкоди в житті з Ним. Про це можна дізнатися з їхніх праць. Йоган Таулер (німецький містик і проповідник, бл. 1300-1361 рр.) пише:
«На своєму життєвому шляху ти постійно зустрічатимеш перешкоди. Вони дуже важливі, бо зміцнять твої сили. Ти потраплятимеш у тісноту. Вона змусить тебе відкинути звичний спосіб життя, зректися колишнього уявлення про Бога й натомість все більше і більше поєднає тебе із справжнім, зовсім іншим, неосяжним Господом».
* *
Вартувало б озирнутися на ті обхідні стежки, перешкоди та проблеми, які Бог поставив на нашому життєвому шляху. Можливо, ми відкриємо для себе, що ті Божі «вимоги» несли з собою щось прекрасне. Я дуже хотів би краще навчитися вбачати в них численні шанси і завжди запитувати в Бога: «Що Ти хочеш мені сказати цими незбагненними для мене життєвими обставинами?».
* *
Слово Анни: Часто завдяки незрозумілим для мене обхідним шляхам вирішувалися мої проблеми. З того часу мені легше уявити те, що «моя доля в Божих руках» (пор. Пс. 31:16).
Працюючи вчителькою англійської мови, я подала прохання на підвищення кваліфікації. Після співбесіди учасниць поділили на дві групи. Перша повинна була починати навчання в травні, друга – у жовтні. Я була незадоволена тим, що потрапила в другу групу. І лише з часом усвідомила, що ця передбачувана «перешкода» стала для мене великою допомогою. У травні помер мій перший чоловік. Якщо б я потрапила в першу групу, то так і не змогла б розпочати своє навчання на курсах підвищення кваліфікації.
Окрім того, великою перевагою став той факт, що курси відбувалися в холодний період року. У цей час туги я мусила постійно рано прокидатися та щоденно бачила перед очима якусь мету. У мене було таке враження, що Господь ретельно підготував для мене саме цей період часу для навчання. Якщо тепер мої план руйнуються на очах, я маю більше довіри до того, що Бог вкладає в це Свій сенс. Зрештою, Він високо і бачить далеко.
* *
«Нова гра! Як чудово!» – захоплено скрикнула я, розглядаючи нову мамину покупку.
«Спіритична дошка», – прочитала я на упаковці та запитально глянула на маму.
«З допомогою цієї дошки ти зможеш дізнатися про своє майбутнє», – пояснила вона.
Тут у мене, дванадцятирічної дівчинки, розпочався досить небезпечний обхідний шлях у пошуку Бога, який шкодив найперше мені. Я почала розпитувати «спіритичну дошку» про своє майбутнє і отримувала відповіді від неї. Від дошки? Дошка не може говорити. За цим приховане щось інше. Переді мною відкрився шлях у невидимий світ. Він повів мене стежками окультизму. Той світ затягав мене все більше й більше.
Лише після мого навернення до Христа я усвідомила, що все інше було грою. Сили, з якими я входила в контакт, відкривалися через мене, коли я вже була християнкою. Проти моєї волі темні образи та думки тіснилися в моїй уяві. Коли я розповіла про них своєму духівникові, він запитав мене, чи я не мала справи в минулому з різними пророцтвами майбутнього або з чимось подібним. Я була шокована. Тоді вперше усвідомила, що в духовному світі є добрі й злі сили.
Сьогодні моє серце сповнене вдячности за те, що, будучи християнкою, у своєму житті можу навчитися цього. У молитві зі своїм духівником я просила визволення для себе і для своєї родини від цих сил. Після молитов мені стало краще. Коли ці образи та думки знову приходили, ім’ям Ісуса Христа я проганяла їх геть. Більше вони не поверталися.
Ось так на власному досвіді я переконалася, якими небезпечними є практики зі спіритичними дошками, передбаченням майбутнього, розмов із мертвими тощо. Тепер я знаю, що Ісус сильніший. Він сказав про себе: «Дана Мені всяка влада на небі й на землі» (Мт. 28:18). Саме це я постійно відчуваю.
Я хотіла б радше оминати ці обхідні шляхи в напрямку до Бога. Однак Господь може перетворювати їх на шляхи благословення!
[1] Серен К’єркегор – данський філософ і теолог, основоположник екзистенціялізму, – прим. пер.