П. Чи могли б ви, за певних обставин, дозволити своєму синові чи дочці привести у свій дім «співмешканця» протилежної статі?
В. Ні. Це було б непошаною до Бога і порушенням моральних принципів, за які ми з Ширлі готові покласти життя. Я прихильно ставлюся до бажань своїх дітей, але не настільки.
П. Чи трапляється іноді так, що добрим, сповненим любови батькам власні діти не дуже до вподоби?
В. Так, і в доброму подружжі також часом буває, що чоловік і дружина не відчувають взаємної симпатії. В обох випадках слід виявляти терпіння. Шукайте способів покращити взаємини, але ніколи не відмовляйтеся від взаємної відданости. Це особливо стосується підліткового віку, коли за кілька років людина, яку ми бачимо тепер, дуже сильно зміниться. Терпляче чекайте, поки вона виросте. Згодом ви будете тільки раді.
П. Ми з дружиною нещодавно стали християнами, і тепер усвідомлюємо, що виховували своїх дітей, спираючись на хибні принципи. Тепер вони дорослі, але ми далі тривожимося за минуле і жалкуємо про своє невдале батьківство. Чи можемо ми чимось допомогти так пізно?
В. Спершу дозвольте мені обговорити жахливу вину, яку вам доводиться нести. Навряд чи жив колись батько або матір, які не мали би жалю чи болісних спогадів, пов’язаних з невдалим вихованням. Діти безмежно складні, і досконалими батьками бути так неможливо, як бути досконалими людьми. Життя іноді буває неймовірно важким. Ми втомлюємося і дратуємося; на нас впливає фізичне тіло та емоції, які подеколи перешкоджають нам казати правильні речі і показувати правильний приклад. Ми не завжди ставимося до дітей так неупереджено, як би того хотіли, і дуже часто буває, що згадуємо минулий рік чи два і помічаємо, як хибно почали вирішувати проблему.
Усі ми переживали такі невдачі! Ніхто не виконує батьківський обов’язок досконало! Саме тому всім нам треба примиритися з Богом і сказати: «Господи, ти знаєш мої вади. Ти знаєш мої слабкості, і не тільки в батьківстві, але й у кожній царині мого життя. Я робив усе можливе, але цього не досить. Як Ти розламав хліб і рибу, щоб нагодувати п’ять тисяч, так тепер візьми мої убогі зусилля і використай їх, щоби благословити мою сім’ю. Виправ усе те, у чому я схибив. Заспокой потреби, що лишилися незаспокоєними. Огорни Своїми величними руками моїх дітей і притули їх тісніше до Себе. І будь поряд, коли вони опиняться на великому роздоріжжі між добром і злом. Усе, що я міг віддати, я вже віддав. Тому я передаю у Твої руки своїх дітей, самого себе і свій батьківський обов’язок. Тепер вислід залежить від Тебе».
Я знаю, що Отець не знехтує цією молитвою, навіть якщо ви вже виконали свою батьківську роботу. Господь не бажає, щоб ви страждали від вини через події, на які ви вже не маєте змоги вплинути. Минуле треба забути. Нехай воно помре і не воскресне ніколи. Доручіть цю ситуацію Богові, і нехай Він впорається з нею. Гадаю, що ви здивуєтеся, дізнавшись, що не самі! «Браття, я себе не вважаю, що я досягнув. Та тільки, забуваючи те, що позаду, і спішачи до того, що попереду, я женусь до мети за нагородою високого поклику Божого в Христі Ісусі» (Фил. 3:13-14).
Задля зневіреної матері вольового малюка, яка відчуває, що вона от-от зійде з розуму, я наводжу тут витяг з двох листів, надісланих мені кілька років тому. Першого листа написала розгнівана матір, яка не знайшла потрібної їй допомоги в моїй книжці «Вольова дитина». Другий лист надійшов від тої самої жінки за п’ять років. Першого листа було написано 14 жовтня 1978:
«Дорогий докторе Добсоне,
Придбавши вашу нову книжку, я мушу сказати, що розчарована. Початок був обнадійливим, однак решта була присвячена методам виховання дитини. Я думала, що вся книга написана про вольову дитину. Чи певні ви, що знаєте, хто вона така? Майже кожна дитина вольова, але не кожна дитина вольова!
Наша третя (й остання) дочка вольова! Тепер їй минув двадцять один місяць, і бували випадки, коли я думала, що вона ненормальна. Якби вона стала моїм первістком, то більше дітей у цій сім’ї би не було. Кольки в неї тривали день і ніч упродовж шести місяців, і ми вже перестали називати їх цим словом. Вона просто невдоволена цілий час. Ходити вона почала у вісім місяців, і відтоді жорстоко знущалася зі своїх сестер. Вона тягла їх за волосся, била, щипала і штовхала щосили. Вона видерла жмут довгого волосся у своєї сестри».
ЗАУВАЖТЕ: Далі ця матір описує риси своєї тиранічної доньки, які я чув тисячі разів. Далі вона завершила його порадою більше наголошувати на потребі тілесного покарання для таких типів малюків. Я написав їй сердечного листа у відповідь і сказав, що розумію її розчарування. За п’ять років вона написала мені ось це:
2 лютого 1983 року
«Дорогий докторе Добсоне,
Цей лист дуже запізнілий, але дякую вам! Дякую вам за турботливу відповідь на, мабуть, не дуже гарного листа від розчарованої мами. Дякую за ваші позитивні зауваги, перші за дуже довгий час.
Можливо, вас зацікавить те, що сталося далі з нашою Саллі Енн. У той час, коли я писала до вас, вона, напевне, здобувала всі «10 балів» у царині вольових якостей. Слово складна тільки дуже приблизно може описати те, що відбувалося з нею в немовлячому віці. Як християнські батьки, ми випробували всі біблійні методи, щоби дати собі раду з нею. Я вирішила, що вона ненормальна. Щось таке невинне, як запропонувати їй випити вранішній сік (який вона любила) не в тій склянці, призводило до 30 хвилин істерики – і це ще відбувалося, перш ніж вона почала розмовляти!
Сімейні вечері були жахіттям. Перш ніж їй минуло два роки, Саллі Анн регулярно знущалася зі своїх старших сестер, віком чотири, вісім і дванадцять років, і навіть змушувала розплакатися нашу дванадцятирічну дитину багато разів. Мої ляпанці анітрохи не стримували її. Зрештою, під час молитви Бог підказав мені, що її сестрам слід дозволити давати здачі, з чим я цілковито не погоджуюся (навіть тепер!). Однак у цьому випадку я можу сказати лише, що це допомогло. Я цілком ясно і розсудливо сказала своїм чотирьом дівчатам (маленька Саллі Енн сиділа в мене на колінах), що вони мають робити, коли на них нападе найменша сестричка: вони мають дати їй доброго ляпанця у верхній половині її круглястої ніжки, нижче від підгузка. Саллі усе зрозуміла: упродовж двох днів напади припинилися.
Дисциплінування нашої наймолодшої ніколи не було легким, але з Божою допомогою ми витримали. Коли доводилося її карати, можна було сподіватися на годину істерики. Було б легко поступитися і нехтувати погану поведінку, але я переконана, що без цього Саллі стала би в найкращому разі збиточницею, а в найгіршому – психічно недужою. Скажіть своїм слухачам, що покарання таки потрібні, якщо їх здійснювати згідно зі Словом Божим.
Сьогодні Саллі – це чудова шестирічна дівчинка, справжня радість для сім’ї. Вона й тепер досить норовиста, але вже цілком у розумних межах! Вона дуже розумна і має лагідну, творчу й чуйну душу як для такої малої дитини. Я знаю, що в Господа є великі задуми щодо неї. Вона вже запросила Ісуса у своє життя і знає, як звертатися до Нього в разі потреби (наприклад, налякавшись чогось).
Так, я досі вважаю, що ви не пішли досить далеко у своїй книжці, але сповнена любови дисципліна – це, безумовно, основа основ. Якщо її поєднати з наполегливістю!
Дякую, і нехай Бог далі благословляє вас, вашу родину і служіння, через Ісуса Христа, нашого Господа.
У Його любові, Пані В. В.»
ЗАВЕРШАЛЬНА ЗАУВАГА:
Дякую вам також, пані В. Це була справжня втіха знову дістати від вас звістку. Ви на правильному шляху з Саллі Енн. Дисципліна з любов’ю – це Божий задум. І, до речі, ця книга написана для вас. Чи не йдеться в ній про те саме?
Джеймс Добсон.