Я належу до покоління, яке вважає, що дитина будь-якого віку повинна самостійно з усім впоратися, щоб довести, що вона дійсно чогось варта.
Щойно дитина починала робити перші кроки, мама більше не повинна була допомагати їй.
Про дитину згадували лише для того, щоб накричати на неї.
А не для того, щоб слухати її.
І не для того, щоб допомогти їй.
На дитину, яка прагнула спілкуватися та ділитися своїми першими враженнями з батьками, не зважали, оскільки вона порушувала спокій, відволікала від роботи та щоденних практичних обов’язків…
Нікого не цікавило, що відбувається в серці дитини, її емоції та почуття поступалися фактам та отриманим досягненням.
Важливими були лише зовнішні прояви.
Добре вчитися, не сваритися з іншими дітьми, слухати батьків… Одно слово, п’ятирічна дитина мала поводитися як автономна особа, незалежно від того, чи її люблять, чи ні. Вона повинна активно допомагати по господарству, спокійно реагувати на прояви агресії, не створювати проблем і не тривожити батьків.
І ніколи не можна було демонструвати негативні емоції та почуття: заздрість, лінь, агресивність чи навіть прагнення бавитися (що може бути природніше в цьому віці?), якщо вона не хотіла, щоб на неї кричали, щоб із нею сварилися, щоб її карали чи били.
Оце якраз і найгірше, на мій погляд, для цих дітей: їх залишають наодинці зі собою, безпорадних і заляканих.
Саме тому дітям доводиться забувати про власні почуття.
Про емоції.
Адже саме вони є причиною сорому.
Такі діти, як я, завжди почувалися і, можливо, дотепер почуваються поганими негідниками.
Але ж звідки беруться такі мами?
Чому вони не захищають своїх дітей?
Чому вони їх б’ють, кривдять і ображають?
Чому вони сміються з них?
Чому вони ніколи не ставлять себе на місце дитини?
Останнє запитання приховує в собі істину. Вони ніколи не ставили себе на їхнє місце, бо не вміють цього робити. Вони ніколи не зрозуміють своїх дітей, бо ніколи не розуміли самих себе, коли були дітьми.
Вони продовжують погрожувати дітям, бо дотепер відчувають загрозу для себе.
Вони створюють проблеми між дітьми, бо самі так поводилися в дитинстві.
Страхи, які наповнили їхні дитячі серця, продовжують жити в них і дотепер.
Бо свого часу їм не дали можливости перебороти ці страхи.
«Те, що я не зміг зробити, того не роби і ти».
«Те, що мені не вдалося висловити, не висловиш і ти».
«Я жила і вижила. Саме так виживеш і ти».
І це дійсно так?
Завдана шкода
Я переконаний, що таке виховання завдало і продовжує завдавати немалу шкоду цілим поколінням. Саме так батьки духовно глушать і засліплюють своїх дітей.
Дитина, коли підросте і стане дорослою, віритиме, що вона вміє любити та розуміти іншого. Насправді ж вона поняття не матиме, що означає любити.
Вона не знатиме, що означає слухати.
Що означає розуміти іншого.
Такі батьки створюють непробивний мур між людьми.
Вони мовчатимуть про справжні почуття та глибокі переживання.
І навчать приховувати їх.
І забувати.
Робити вигляд, що все гаразд.
Якби матері у своєму дитинстві не робили вигляд, що все гаразд, то вони тепер зрозуміли б страхи та переживання дітей.
Якби матері навчилися прислухатися до серця, коли були дітьми, то почули б серця своїх дітей.
Якби вони зруйнували тогочасну тишу, якби кричали про свої страждання, то все було б зовсім інакше.