Примара

Кілька років тому, подорожуючи невеликим так званим міським автомобілем, зі мною трапилося те, у що я ніколи не повірив би. Я не вірю в духів, але тоді я був схильний визнати, що побачив примару. Вже стемніло, а я, не знаючи дороги, їхав сам-один безкраїми полями і в мене склалося враження, що час затримався. За якимось поворотом світло фар неочікувано освітило дивну істоту, замотану в простирало й освітлену. Я був вражений і шокований водночас, моя уява була розбурхана і я був готовий повірити в усе, що завгодно: в один момент мій мозок перетворив світ темряви й примар у дійсність. На щастя, так не трапилося: автомобіль далі рухався вперед і я, наблизившись до примари, побачив, що став свідком жарту сільського хлопчини, який вирішив налякати друзів.

У духовному житті, як і в реальному, примар також немає. З цього випливає урок, що ми не маємо боятися, коли стикаємося з якимись випробовуваннями на цьому шляху. Не потрібно вигадувати диковинних примар, щоб згадувати про Божу присутність частіше, ніж це дозволяють наші можливості. Це справа навиків у любові до Господа Бога, подібна до намагання здобути людську любов. От тільки не треба робити нічого надзвичайного, а лише слід докладати зусиль і турбуватися про звичайні щоденні дрібниці. Бо любов до Бога рівнозначна вкладанню любові в будь-що, що ми робимо, і зовсім не обов’язково робити це видовищно. «Бо все – особи, предмети, вчинки можуть створювати можливості й давати теми для розмови з Господом. Так, як душі, покликані до чогось іншого, знаходять у спогляданні та в тиші самотньої келії або пустелі допомогу, щоб позбутися цього світу (el contemplus mundi), так і нас, мої діти, Господь просить лише одного: внутрішнього втихомирення, заспокоєння відгомону егоїзму старої людини. А не втихомирення світу, який не може і навіть не повинен задля нас втихомирюватися»[1].

Найбільше допомагає підтримувати відчуття присутности Бога впродовж дня ретельне виконання щоденних занять, які майже завжди полягають у дотриманні різноманітних деталей та нюансів, і це може давати нагоду для діялогу з Господом Богом. Існують тисячі способів, щоб цього досягнути. Щоб пам’ятати про Бога, одні спритно виконують свої щоденні обов’язки, а інші задля цього вишукують якісь небуденні заняття. Попри те, набагато ліпше наслідувати перших, адже не завжди трапиться нагода, аби впродовж дня здійснити щось незвичне. А в своїх звичайних обов’язках можна знайти нагоду до діялогу з Господом Богом.

Хто з нас не дивиться на годинник, коли хоче дізнатися, котра година? Домогосподарка, адвокат, лікар, прибиральниця, учень, водій і навіть сурмач міської ратуші – всі мають свої причини, щоб перевірити точну годину. То чому б не використати кожен погляд на годинник, аби промовити коротеньку молитву? Так можна поєднати просту перевірку години та думки про Бога, а це дозволить нам часто згадувати про Його присутність. Хоча така система часом може й не приносити позитивних результатів, та, безперечно, для більшости осіб може бути придатною.

Коли я говорю про годинник, то хочу сказати також про всі інші часті дії, які ми виконуємо майже автоматично і які в час відпочинку чи праці можуть підносити нашу душу до Бога. Дзвінок на дверях, телефон, відчиняння та зачиняння дверей – прості засоби, за допомогою яких можна перенести свою душу від земських справ до Бога. Також кількість розумних книжок, які треба прочитати, щоб дійти до чогось у житті, може бути засобом для підтримання відчуття Божої присутности, якщо тих кілька секунд, поки ми перегортаємо сторінку, використаємо, щоб сказати Богові: «Я люблю Тебе» або щоб віддати під Його опіку своє навчання чи час, призначений на прочитання книжки. В житті існує багато таких нагод. Залишається лише не дозволити їм вислизнути з наших рук.

Кожен, хто має можливість робити великі справи, нехай і надалі робить їх, та якщо ми не належимо до цієї когорти, то не гордуймо дрібними справами, які Господь дає нам, щоб з їхньою допомогою ми довіряли Йому своє серце.


[1] J. Escriva de Balaguer, Carta, 11-III-1940.

Попередній запис

Пам'ять

Наступний запис

Ще більше