Якщо ми вирішуємо пробачити людині, то це трапиться у відповідний момент, навіть якщо на початках тривали довгі внутрішні суперечки. Та справу вирішено. Тепер до моменту примирення мусить пройти певний час. Примирення неможливо ні призначити, ні залагодити, ні організувати. Інакше існує небезпека того, що наші зусилля закінчаться нічим, або ж атмосфера на межі зіткнення стане ще гарячішаю. У серцях обох сторін конфлікту мусить дозріти тверде рішення примиритися.
Старий Заповіт описує нам разючий шлях примирення між братами. Він довгий та тяжкий. Водночас історія показує (Бут. 37 і 42-46), що примирення не залежить від міри вини тої чи тої сторони.
Йосип дратує своїх братів частим переповіданням своїх снів, в яких звеличувався над ними. Водночас він, улюбленець батька, доносив йому «лихі про них вістки». Непереборна заздрість братів підштовхує їх до рішення вбити наймолодшого. Зрештою вони наважуються продати його мандрівним купцям. Свідомо вводячи в оману, вони повідомляють батька, що Йосип загинув. Згодом брати повертаються до своїх щоденних справ. Книга нічого не говорить про те, чи їхня совість не взивала до них через цю важку провину.
Тим часом Йосип пережив складні роки в палаці фараона, однак завдяки особливим обставинам він зробив неабияку кар’єру – став заступником правителя. Ми не знаємо, чи вчинок братів завдав йому в той період його життя великого болю. Це питання випливає щойно тоді, коли під час голоду брати Йосипа прибувають до Єгипту, щоб купити зерна.
Спочатку вони не усвідомлюють, що стоять прохачами перед своїм братом. А Йосип впізнає їх одразу. Згодом виявляється, що він пробачив їм. Враховуючи високе суспільне становище, Йосип легко міг би сплатити кривдникам тією ж монетою. Та він цього не зробив. Навпаки, продає їм бажане збіжжя. При цьому Йосип робить так, щоб вони його впізнали.
Авжеж, пробачити не означає забути! Недовіра, яку Йосип висловлює своїм братам, труднощі, які влаштовує їм на їхньому шляху, доводять їх до відчаю. Ба навіть більше: вони по-справжньому усвідомили, що несправедливо вчинили зі своїм молодшим братом. «І говорили вони один одному: Справді, винні ми за нашого брата, бо ми бачили недолю душі його, коли він благав нас, а ми не послухали… Тому то прийшло це нещастя на нас!» (Бут. 42:21).
Нам добре відомий щасливий кінець цієї історії. Йосип дозволяє своїм братам себе впізнати: «Підійдіть же до мене!… Я Йосип, ваш брат, якого ви продали були до Єгипту… А тепер не сумуйте, і нехай не буде жалю в ваших очах, що ви продали мене сюди, бо то Бог послав мене перед вами» (Бут. 45:4-5). Водночас він запрошує свою сім’ю переїхати до Єгипту, бо тут він зможе забезпечити їх усім. Це знак прощення чи акт примирення?
Продовження біблійного тексту свідчить чітко і детально: Прощення – це рішення, а примирення – це процес. «І побачили Йосипові брати, що вмер їхній батько, та й сказали: А що як зненавидить нас Йосип, і справді верне нам усе зло, що ми йому були заподіяли? І переказали вони Йосипові, говорячи: Батько твій заповів був перед своєю смертю, кажучи: Отак скажіть Йосипові: Прошу, вибач гріх братів твоїх та їхню провину, бо вони тобі зло були заподіяли! А тепер вибач гріх рабам Бога батька твого! І заплакав Йосип, як вони говорили до нього… І пішли також браття його, і впали перед лицем його, та й сказали: Ось ми тобі за рабів! А Йосип промовив до них: Не бійтеся, бо хіба ж я замість Бога? Ви задумували були на мене зло, та Бог задумав те на добре, щоб зробити, як вийшло сьогодні, щоб заховати при житті великий народ! А тепер не лякайтеся, я буду утримувати вас та дітей ваших! І він потішав їх, і промовляв до їхнього серця.» (Бут. 50:15-21). Тепер процес примирення завершився.
* *
Примирення починається першим кроком. Люди з обох боків конфлікту відкривають свої серця, які досі були замкнені перед їхніми опонентами. Друге послання до коринтян показує нам початок такого процесу примирення.
Павло просить спільноту, яку він колись заснував: «Дайте місце для нас!» (2Кор. 7:2). Чому він це робить? Успішний місіонер перебуває в мало не безнадійному становищі. Виглядає так, що він остаточно втрачає вплив на коринтян. Над їхніми стосунками нависла серйозна небезпека розриву. Здається, що їхні шляхи от-от розійдуться.
Здається, ситуація безвихідна: одна група християн всередині самої спільноти впадає у фанатизм. У життєдіяльності Церкви поширюється хаос. Обряд богослуження вийшов із-під контролю. Члени спільноти стали вести розпусне статеве життя. Напруга між окремими групами переросла в гострі суперечки та сварки. І врешті-решт безпосередня лінія ворожости пересунулася на апостола. Таку картину можна побачити й сьогодні.
У цій ситуації Павло випробував усі засоби, щоб врятувати спільноту. Він повчав і підбадьорював, інколи навіть зневірений в особах лідерів спільноти. Коли вже нічого не допомагало, він вдався до важкої артилерії, почавши закликати та навіть погрожувати (1Кор. 4:21)[1]. Та все даремно!
Ось так своєю мудрістю він не міг вирішити ситуації. Тоді він свідомо став перед ними з порожніми руками, безпорадний та безпомічний. Раніше повновладний провідник та керівник став прохачем, який кличе до своєї спільноти: «Дайте мені місце у ваших серцях!» Цей знак є першим кроком до примирення. Ми не знаємо, чи вони взаємно відкрили свої серця одні одним. Однак уже стає зрозуміло, що процес примирення потребує часу і коштує багатьох зусиль.
* *
Слово Анни: Живучи зі своєю свекрухою одразу після одруження, я збагнула, що таке прощення. Вона була високо обдарованою, творчою особистістю. Проте мала й інший бік характеру: депресивні настрої та песимістичний погляд на життя. Вона постійно тривожилася тим, чи її дорослі діти будуть про неї дбати. Кожного разу, коли ми провідували її, натикалися на хвилю закидів. Ситуація була трагічною. Вона прагнула нашої любови й водночас відштовхувала від себе своєю поведінкою. З одного боку, це викликало в нас злість, а з іншого – почуття провини. У мені стільки накипіло, що я навіть не могла їсти і захворіла.
Запитання мого духовного провідника пролили світло на мою проблему. Слова псалма допомогли мені здійснити певні кроки: «Коли я мовчав, спорохнявіли кості мої в цілоденному зойку моєму, бо рука Твоя вдень та вночі надо мною тяжить, і волога моя обернулась на літню посуху! Я відкрив Тобі гріх свій, і не сховав був провини своєї. Я сказав був: Признаюся в проступках своїх перед Господом! і провину мого гріха Ти простив» (Пс. 32:3-5).
З допомогою духівника я старанно записала те, що мене зранило. Лише після того, як ми детально все обговорили, я постановила пробачити своїй свекрусі. Тоді я попросила в неї прощення за свою частку в нашому конфлікті: за свою злість, лють та негативні думки про неї. Я свідомо прийняла прощення від Ісуса. Як знак того, що справу «вирішено», я порвала свої записи. І справді: моє здоров’я поліпшилося. Злости вже не було. Ми зі свекрухою справді залишилися такими, як були раніше. Згодом ми знову ранили одна одну. Проте я завжди вдосконалювалася у вмінні прощати їй та просити прощення в Ісуса.
Коли після смерти мого першого чоловіка (а її сина) я одружилася вдруге, моя свекруха перестала звертати на мене свої очікування. Наші стосунки змінилися через те, що вона більше нічого від мене не вимагала, а я з роками стала більш зрілою. Я продовжувала провідувати її аж до її смерти. У цей час ми могли відкрито і щиро говорити про своє минуле. Я свідомо просила вибачення за своє колишнє ставлення до неї. Незадовго до її смерти я відчула, що було б добре, якби ми разом з Гайнцом організували її похорон. Вона вдячно прийняла нашу пропозицію. Я вважаю, що це було б просто неможливо без взаємного прощення. Спільна дорога примирення була довгою та важкою для нас обох. Однак завдяки своїй свекрусі я навчилася прощення і примирення.
[1] Чого хочете? Чи прийти до вас з києм, чи з любов’ю та з духом лагідности? (1Кор. 4:21)