Цей принцип, власне, добре засвоїв апостол Петро. Він був присутній, коли один із його друзів-апостолів попросив Ісуса: «Господи, навчи нас молитися» (Лк. 11:1). Тепер він чітко усвідомлював, що його найбільше вразило, коли Ісус вимовляв цю молитву: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» (пор. Лк. 11:4). Ці слова назавжди закарбувалися в його спогадах. Зрозуміло, що одного дня цей запальний, гарячий та часто необачний апостол звернеться до свого Вчителя із запитанням: «Господи, скільки разів брат мій може згрішити проти мене, а я маю прощати йому? Чи до семи раз?» (Мт. 18:21).
Можливо, перед цим апостол Петро пережив болісний досвід того, що його готовність прощати дуже обмежена. Я уявляю собі, що ця неготовність найперше виявлялася в його стосунках з конкурентами – іншими апостолами. Він же ж хотів бути найближчим до Ісуса. Це його хвилювало. За останні роки вони багато сперечалися між собою, ображали один одного, а тоді потребували багато часу, щоб відновити колишній мир. І коли вже виглядало, що вони живуть у злагоді між собою, як виникала чергова нагода для сварки. Отож Петрові це набридло. Його думки роїлися тільки довкола цієї наболілої теми. «Прощати один одному! У принципі, все мусить мати свою міру. Ми всі вже намагалися сповнити цей закон. Та зараз розумію, що моя терпеливість уже на грані».
Отож, він звертається із запитанням до свого Вчителя: «Господи, скільки разів брат мій може згрішити проти мене, а я маю прощати йому? Чи до семи раз?». Відповідь Ісуса звільняє від усіх ілюзій: «Не кажу тобі до семи раз, але аж до семидесяти раз по семи!» (Мт. 18:22). Петро не міг цього збагнути! Тоді він чітко усвідомив, що ніколи в житті цього не виконає, скільки б не докладав зусиль.
А ми в змозі це виконати? Простити комусь чи попросити чийогось прощення – це результат особистого рішення. Однак готовність до прощення не пов’язана із нашою волею, а від пережитого досвіду в родині, з якої походимо. Саме там або поважали і практикували прощення, або навпаки – занедбували його. Може, у дитинстві ми пережили те, що в нас вдома насамперед розшукували винного, а знайшовши, накладали на нього відповідне покарання і лише після того поверталися до звичних щоденних справ. Або ж провину ретельно приховували і потім вважали її вичерпаною. В обох випадках ми привчалися до формального вибачення без глибокого жалю за скоєне. Можливо, не так разюче, як в історії з тим хлопчиськом, якого я зустрів під час перерви на шкільному подвір’ї. Він навмисно, з усієї сили, наступив одному зі своїх товаришів на гомілку і тої ж миті байдуже кинув: «Пробач».
А може, у дитинстві ми були свідками того, як члени нашої сім’ї без вагання зверталися одне до одного, щоб пробачити чи попросити пробачення.
* *
Навіть тоді, коли отримуємо прощення від самого Бога, ми автоматично не стаємо людьми, які вміють прощати. «Пробачу йому лише тоді, коли він прийде і попросить пробачення», – так часто ми виправдовуємося. Однак навіть у цьому випадку Ісус високо підносить планку: «Коли провиниться твій брат, докори йому, а коли він покається, то вибач йому. І хоча б сім раз денно він провинивсь проти тебе, і сім раз звернувся до тебе, говорячи: Каюся, вибач йому!» (Лк. 17:3-4).
А якщо він не приходить, щоб вибачитися? Дивно, що Петро не запитав про це в Ісуса. Лише пізніше він стане свідком того, як його Вчитель без будь-яких передумов проситиме прощення на хресті за Своїх винуватців (див. Лк. 23:34). Це свідчить про те, що прощення є не стільки справою між мною та моїм винуватцем, скільки справою між мною та Богом. Простити – означає прийняти в Божій присутності таке рішення: «Господи, я визволяю його від його провини».
Ось так я вирішив свої справи з Богом, тепер усе в порядку. Водночас вирішено справу між мною та моїм винуватцем. І, власне, тут не так важливо, чи він визнає свою провину, чи прийде до мене з проханням пробачити йому. Прощення відбулося. Звісно, цей процес не буває безболісним, однак він мене завжди визволяє.
Істинне прощення не обходиться легко. Воно вповні вимагатиме наших сил, тому що спершу ми повинні здійснити важливі внутрішні зміни. Звісно, що на початку цього шляху відчуватимемо злість та смуток. Людині боляче, коли її хтось ображає. Саме тому ми маємо право дорікнути, тобто влаштовуємо ставку віч-на-віч з особою, яка завинила перед нами, або безпосередньо, або у своїй уяві. Таким чином ми засвідчуємо, що з нами повелися несправедливо. Отож, ще раз: ми дорікаємо, допоки всі гіркі почуття не виллються назовні. Лиш тоді зможемо увесь цей мотлох віддати Богові: «Я визволяю його від його провини». Це дозволить нам зітхнути з полегшенням.
* *
Ремарка Анни: У житті людини трапляються такі болісні травмуючі ситуації, що навіть упродовж довгих років їй важко пробачити. Думаю найперше про людей, які в житті зазнали страшної зневаги – сексуального чи психічного насильства, фізичних чи душевних знущань. Те саме стосується дітей та жертв війни, які стали свідками вбивства людей.
Такі переживання залишають спустошливий слід на тілі, душі та духові. Через це порушується довіра до Бога та до людей. У почуттєвому світі цієї людини панує хаос, наповнений злістю, смутком, страхом, депресією, безнадією та розчаруванням. Часто стикаємося з певним видом заціпеніння. Для того, щоб супроводжувати травмовану в такий спосіб людину означає поводитися з нею надзвичайно чутливо та уважно, тому що в минулому вона пережила страшний досвід неповаги до її особистих кордонів.
Спробую представити це в дещо художній спосіб: кожна людина плекає квітучий сад у своїй душі, який огороджений парканом. Знущання починається тоді, коли інша особа руйнує цю огорожу, вривається на територію саду і топче всі квіти. Після такого вдирання залишаються потоптані рослини та поламаний паркан.
Душевно зранена особа потребує чимало часу, аби повернути в серці довіру до Бога та до людей. І лише тоді можна говорити про початок процесу зцілення. Той, хто зарано говорить про прощення, може спричиняти зайвий тиск. Це геть непродуктивно. Я маю на увазі, що та особа, яка досягає поступового прогресу в зціленні, росте у своїй здатності до процесу примирення. А з часом навіть стане можливо відбудувати захисну огорожу саду. Кінець ремарки.
* *
Досвідчення того, що інші люди визволяють нас від наших провин, дарує нам свободу. Звільняючись з роботи, я написав прощального листа своїм колишнім співпрацівникам та співпрацівницям. У листі я подякував їм за довгі роки спільної праці, а також попросив звернутися до мене тих, у кого залишилися якісь невирішені запитання. Двоє з них скористалися цією нагодою і звернулися до мене в тих справах, в яких ми, як виявилося, не порозумілися. Вони весь той час почувалися зраненими. Після цих зустрічей та розмов ми наче скинули з душі важкий тягар.
Часто та свобода, яка спонукає нас до прощення, дуже обмежена. «Я можу пробачити, однак забути не в змозі», – визнаємо з гіркотою. Нас постійно переслідують спогади про ті болісні події. Так триватиме доти, доки ми не зрозуміємо, де є та радикальна основа відповіді Ісуса. Він вказує на те, як Господь поводиться з нашими провинами та гріхами:
У Першій книзі Царів (15:3-5) автор повідомляє про гріхи Авійї, царя Юдеї, і порівнює його з царем Давидом: «І він ходив в усіх гріхах свого батька, які той робив перед ним, і серце його не було все з Господом, Богом своїм, як серце його батька Давида… Бо Давид робив добре в Господніх очах, і не відступав від усього що Він наказав був йому, по всі дні життя свого, окрім справи хіттянина Урії» (виділено автором). Тут йдеться, власне, про тему «Пробачити, але не забути»! Над ним висить ганьба, яку автор притримує для нащадків, «окрім справи».
Однак, коли Бог дивиться на життя Давида, все звучить зовсім по-іншому. Це можна побачити в посланні Єровоамові, попередникові Авійї, через пророка Ахійю: «Ти не був, як Мій раб Давид, що додержував заповідей Моїх, і що ходив за Мною всім серцем своїм, щоб робити тільки добре в очах Моїх» (виділено автором) (1Цар. 14:8). Крапка.
На відміну від автора книги, Господь не повертається до історії з Вірсавією та смертю її чоловіка Урії, тоді Давид кається і приймає прощення від Бога. «Помилуй мене, Боже, з великої милости Твоєї, і з великого милосердя Свого загладь беззаконня мої! Обмий мене зовсім з мого беззаконня, й очисти мене від мого гріха» (Пс. 51:3-4). Для Бога ця справа вирішена, про неї Він більше не згадуватиме. Ймовірно, Він її не забуде, проте остаточно відкладає. Оце і є прощення! «Коли ваші гріхи будуть як кармазин, стануть білі, мов сніг; якщо будуть червоні, немов багряниця, то стануть мов вовна вони!» (Іс. 1:18).
* *
Багато років тому мене здивував один телефонний дзвінок. Телефонувала знайома, вона радісно скрикнула схвильованим голосом: «Слухай! Трапилося щось неймовірне! Наша дочка повернулася до нас!». Багато років тому вона покинула своє навчання, свою сім’ю і переїхала жити з відомим чоловіком похилого віку. Проте ці стосунки не мали жодної перспективи і незабаром розпалися. Отож молода жінка мусила заново влаштовувати своє життя. Їй, на жаль, не вдалося поновитися на навчання в університеті. У розпачі вона розірвала всі стосунки із сім’єю.
А тепер, неочікувано для всіх, дочка стоїть перед дверима батьківського дому. Мати розповідає: «Ми тільки почали вечеряти. Тут наша дочка порушила вечірню тишу словами: “Я повернулася, щоб сказати вам, що я вам пробачила”. Цієї миті наче хтось прошив ножем моє материнське серце. Моя дочка, яка ніколи не питала про Бога, дарує мені прощення. Натомість я, що постійно вдосконалююсь у своїй вірі, з соромом мусила визнати, що в глибині душі не знаходжу прощення для своєї дитини».
У той жахливий час батьки також були глибоко зранені. Однак цього вечора вони змогли прийняти прощення дочки та й самі наважитися простити.
«І знаєш, що, – продовжила моя знайома, – з того часу, як я примирилася зі своєю дитиною, почали змінюватися мої стосунки з власною матір’ю. Раніше ми могли проводити час разом не більше трьох днів. Опісля мусили негайно прощатися, бо починалися непотрібні суперечки та сварки. Сьогодні я припускаю, що зможу жити разом з моєю мамою, якщо вона захворіє чи потребуватиме догляду через похилий вік».
Ця дівчина довгі роки не могла чогось пробачити своїм батькам. Можливо, одного дня вона помітила, що ця злопам’ятність призводить до великих втрат як з її боку, так і з боку її батьків. Це виглядає так: якщо я на когось «тримаю зло», то постійно виставляю його провину на показ. Та водночас я і сам несу цей важкий тягар.
У таких ситуаціях прощення визволяє та примирює всіх, хто до того залучений. Воно змінює родинні стосунки та все їхнє оточення. Це стосується найбільшою мірою людей, які вже померли. Їм також хотілося б зараз сказати: «Визволяю тебе від твоєї провини».
Коли людина досвідчує у своєму житті, що Господь стирає всі темні плями з її біографії, вона все більше й більше вчиться ставитися милосердніше до себе самої та прощати собі. Іноді справді необхідно в Божій присутності позбутися помилкових уявлень, що стосуються власної провини, аби досягнути нової свободи в погляді на свої та чужі прогрішення.