Йоганн Баптист Мец говорить про “memoria passionis” – пам’ять про Ісусові страждання: “Існують небезпечні спогади, згадування сподівань та страхів, що колись випали на нашу долю, а згодом згасли та відтіснились, які раптово знову прориваються наверх серед нашого одноманітного буденного життя. На якусь мить вони освітлюють різким та суворим світлом сумнівність того, з чим ми, здавалось, уже покінчили” (Metz 6). Мец застерігає перед засліпленням яскравою сучасністю. Як тільки релігія виявиться не пов’язаною з історією, ми вручаємо історію в руки інших сил. Тому “християнська віра може виражатися як спогад, що дарує нам свободу щодо участі в стражданнях інших, хоча страждання в нашому суспільстві вважається все більш негативним і просто непристойним” (там само 14).
Пригадуючи смерть Ісуса на хресті, ми стаємо чутливими до тих багатьох хрестів, які несуть сьогодні інші люди та й ми самі. Історичний спогад про Ісуса Христа повинен спонукати нас творити історію людства згідно з Ісусовим вченням та брати на себе відповідальність за неї. Спогад про Ісуса зриває з очей сліпоту. Ми не можемо закрити очі на страждання, яке нас оточує. Спогад про Христа цілковито руйнує мірки цього світу. Він перешкоджає нам орієнтуватися на могутніх світу цього. Спогад про Ісуса є колючкою, яка весь час спонукає нас подивитися на цей світ очима Ісусовими і звершувати сьогодні те, чим Він жив тоді.
Коли ми пригадуємо собі діяння Ісуса, Він стає присутнім між нами. Спогад дарує нам присутність спасенної світлості Ісуса. Євангелист Лука описує діяння Ісуса як “рік спасіння”: рік, коли Христос вершить спасіння людей. І цей рік спасіння наявний також сьогодні у святах Церковного року. Тому Лука сім разів говорить про “сьогодні” у своїй Євангелії. Це “сьогодні” ми переживаємо в Літургії: сьогодні ми святкуємо народження Ісуса, сьогодні Його чуда стають реальними між нами, сьогодні ми беремо участь у Його смерті та Воскресінні. Сьогодні з нами відбувається те, що тоді відбувалося з людьми, коли вони зустрічалися віч-на-віч з Ісусом.
Святкуючи щороку рік спасіння, коли Ісус приніс убогим Добру Новину, зцілив розбиті серця, підніс та випростував полонених і побитих горем, стомлених та похилених і подарував їм свободу, – наша історія змінюватиметься (пор. Лк. 4:18-19). Спасіння, яке звершилося тоді, все більше наповнюватиме нашу власну історію.
Так триває сьогодні історичне діяння Ісуса. Євангелист Лука бачить тут два шляхи, на яких історична подія в Ісусі Христі все більше проникає в нашу історію.
Перший шлях – це духовний шлях, шлях молитви і відзначення спасіння в Літургії. Можна сказати, що Церковний рік з його святами щоразу більше перемінює наш час. У Божественній Літургії ми також завжди молимося за наш світ, щоб він наповнювався Духом Ісусовим та Його спасінням тут і тепер.
Другий шлях – це активна діяльність християн. Лука змальовує нам у Діях апостолів, як Ісусові учні поширювали Ісусове вчення по цілому світі. Дух Ісусів спонукував учнів чинити, як чинив Ісус, зціляти недужих (Петро та Іван у Дії 3) та молитися за своїх убивць (Степан у Дії 7). Павло силою Святого Духа доходить аж до кінця землі, щоб цілому світові проповідувати Радісну Вість про спасіння, яке звершилося в Ісусі Христі. Проповідування належить до історичного звершення Спасіння. Коли учні дають свідчення про Ісуса Христа своїми словами, а також і своїм життям, Його спасіння звершується на людях, які приймають християнське свідчення з вірою.
* *
У грецькій редакції Біблії говориться про час не як про “хронос” – постійний незмінний час, який поглинає власних дітей, як це описує грецький міф. У ній йдеться радше про “кайрос”: справжній час, час благодаті, приємний час. Це час, який Бог дарує людині як час зустрічі з Ним, в якому Він бажає її спасти. Кайрос – це не одноманітний час, а час благодаті, який щоразу більше перемінює наш історичний час.
Час, за Біблією, має свою історію, і ця історія постійно перебуває в плині. Вона також внутрішньо розвивається. Метою є завершеність світу. Ми живемо, прямуючи до майбутнього. Спогад про минуле відкриває нам нове майбутнє. Тому християнство завжди залишається есхатологічною, тобто спрямованою до завершення світу релігією. Вона закарбована надією на краще майбутнє та надією на остаточне спасіння, яке Бог заповів цілому світові.