Коли я працював в Африці місіонером, то проповідував Боже Слово на торговицях. Люди затримувалися, ставали довкола мене і слухали. Мені не вдалося навернути жодної особи. Попри все, траплялися різні нагоди, щоб чинити добро та допомагати нужденним. Коли я був у Танзанії, то працював у новозбудованому храмі. На фасадній стіні виднівся напис: «Коптська православна церква Пресвятої Богородиці». Звістка про нову святиню швидко розлетілася околицями. Одного дня я отримав листа, написаного в поселенні прокажених. Вони жили біля озера Вікторія. Уряд у країні змінився, і новий кабінет міністрів скасував фінансування цієї спільноти. Ця громада розсилала листи до всіх церков у своєму регіоні, просячи допомоги й підтримки. Коли я отримав цього листа, то подумав, що можу їм допомогти. Якщо я не вмію навчати, то може мені варто задуматися над благодійною діяльністю. Я поїхав до тих людей, щоб познайомитися. Зустрівся з групою осіб, яка очолювала цю громаду. Всі хворіли на проказу. Спільнота налічувала вісімдесят осіб. Частина з них була в дуже важкому стані. Однак не всі перебували на останній стадії хвороби. У декого не було пальців, в інших були паралізовані ноги. У всіх були помітні невідворотні зміни на шкірі. Коли ці люди розмовляли зі мною, то розповіли, що їм потрібні ліки, ковдри та їжа, бо уряд відмовив їм у фінансуванні. Тож я пообіцяв допомогти і знайти усе необхідне. Я зобов’язався постачати їм раз на місяць ліки та п’ять мішків борошна. Кожен із них також мав отримати ковдру, разом – вісімдесят штук.
Я був щасливий, що можу надавати благодійну допомогу й турбуватися про бідних. Мені на думку спадали біблійні історії про те, як Христос лікував прокажених. Я вважав, що знайшов собі відповідне заняття. Коли після зустрічі я вже збирався йти додому, представник громади підійшов і попросив, щоб я уділив таїнство Хрещення усім її членам. У мене було враження, що мене вдарили молотком по голові. Хоча на той час я вже був священиком, але мені навіть на думку не спадало, щоб порозмовляти з ними на релігійні теми. Запитати про їхні духовні потреби та про молитву. Я був переконаний, що моя місія полягала в матеріяльній підтримці цих людей. Натомість вони звернулися до мене за духовною допомогою. Я був ошелешений. Мене здивувало те, що вони ще не охрещені. Я також дізнався, що ніхто не захотів уділити їм таїнства Хрещення. Цих людей відсунули на узбіччя суспільства, вони були забуті й покинуті. Проте вони залишалися людьми, як кожен із нас. Людьми, які потребують Божого Слова, надії та потіхи. Звістка про те, що їм відмовили в хрещенні, мене вразила. Вони страждали через це, бо перебували поза спільнотою вірних. Ніхто не хотів до них доторкатися. Я відразу ж відкрив перед ними своє серце і запевнив, що уділю їм таїнство хрещення. Також запитав у них про визнання віри. Більшість із них мала уявлення про євангелистів. Кілька походили з католицьких спільнот. І в мене виникла невелика дилема. Якщо я охрещу їх у коптському обряді, то що буде далі? Вони мали б залишитися в Коптській Церкві. Вони не могли б більше ходити до спільноти євангелистів чи до Католицької Церкви. Однак виявилося, що вони не можуть ходити до жодного храму, оскільки їм заборонено появлятися в публічних місцях. Я погодився регулярно приїжджати до них, а вони згодилися на хрещення в Коптській Церкві. Тож я повернувся до них уже наступного тижня. Ми приготували велику ємкість і наповнили її водою. Я почав хрестити кожного з них. Незабаром в ємкості забракло води. Тож ми пішли до озера Вікторія і там закінчили хрещення решти осіб. Серед цих людей був приблизно десятирічний хлопець. Він уважно придивлявся до усього, що я робив. Його це настільки зацікавило, що якоїсь миті він зняв зі себе увесь одяг і скочив до озера. Сам почав тричі занурюватися у воду. Щоб уділити йому хрещення, мені треба було неабияк поспішати, щоб встигнути промовити слова: «Хрещається раб Божий (ім’я) в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь». Того дня я охрестив усю спільноту прокажених, вісімдесят осіб.
Наступного дня я знову пішов до цих людей. Тоді ми служили Божественну Літургію, на столі в їдальні. Всі причастилися. Тепер, коли минув час, і я згадую про ті події, то бачу, що це не вони, а я отримав Боже благословення. Я міг дати їм лише матеріяльні блага, а натомість отримав радість від виконання духовного служіння. Ми продовжували наші зустрічі. Я провідував їх щомісяця. Ми служили Божественну Літургію, вони приймали Євхаристію. Візити до спільноти прокажених, таїнство Хрещення, спільні молитви та розмови стали для мене незабутнім досвідом.
Різанина в Конго
Одного разу я поїхав до Конго. Тоді там тривала війна. Повстанці ззовні нападали на країну й атакували населення. Недалеко від того місця, де я працював, почалися заворушення. Вночі мене відвідав комендант таємної поліції. Він був другом єпископа Павла. Сказав, що в них є вже тисяча біженців, яким вдалося вижити. Я погодився порозмовляти з ними. Коли я їхав автомобілем, то дізнався, що руандці здійснили атаку на поселення. Стрілянина тривала аж до ранку. Було дуже багато вбитих. Я не мав уявлення, що можу їм сказати. Вони на власні очі бачили смерть своїх ближніх. Як я міг з ними розмовляти і розповідати про Божу любов. Адже ці люди були свідками масових убивств… З нами був перекладач. Я підвівся і почав промовляти. Навів кілька фрагментів зі Святого Письма: «(…) бо не ви промовлятимете, але Дух Отця вашого в вас промовлятиме» (Мт. 10:20), «Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує» (Мт. 5:44). Я сказав цим людям, що якщо вони не відкинуть ненависті, то їхні вороги залишаться в темряві. Все, що я проголошував, походило з Біблії. Я побоювався, що наражаюся на ризик. Адже ці люди могли відповісти, що я не маю права говорити їм про такі справи. Запанувала цілковита тиша. Наприкінці я попросив поліціянта перекласти, що кожен, хто хоче, щоб я його відвідав, може написати своє ім’я на картці. І тоді ми спільно молитимемося та читатимемо Святе Письмо. Я пішов поїсти. Перш ніж я виїхав, поліціянт приніс мені доволі великий стос карток, на них були записані імена людей, які очікували мого візиту. Уся група, яка складалася з тисячі осіб, записала свої імена. Кожен із них очікував на мене. Щойно на очах цих людей гинули їхні близькі, родичі. Святий Дух вчинив щось, чого я ніколи раніше не бачив. Він перемінив їхні серця. Це було для мене справді чудовим досвідом.
Коли я займався душпастирським служінням, то не досягнув жодних успіхів. Я нікого не навернув, не привів до Церкви натовпи людей. Мені не вдалося організувати душпастирського життя Церкви, бо я не був добрим місіонером. Завдяки цьому досвіду я навчився, що Бог мене покликав не до такої діяльности. Я зрозумів, що мені варто повернутися на своє місце. Тому я попросив в єпископа вибачення і повернувся до Єгипту. Це було в 2002 році. Відтоді я ніколи не жалів, що залишив місії і повернувся в пустелю. Я знав, що Бог, перш ніж створити світ, вчинив так, щоб я став пустельником. Він приготував мені це місце, щоб я міг оселитися в пустелі й молитися в ґроті св. Антонія. Заохочую вас уважно придивлятися до того, що відбувається у вашому житті. Коли ви знайдете місце, яке для вас призначив Бог, то залишіться там. Внутрішній мир після ухвалення рішення буде для вас знаком того, що ви правильно відчитали Божу волю. Поки ви не знайдете свого місця, то не знатимете спокою. Коли я перебуваю в пустелі, то почуваюся в безпеці. Я впевнений, що виконую Божу волю.