Текст для проповіді: “Отже, відкладіть усяке зло, всякий обман, лицемірство, заздрість та всілякі обмови і, як новонароджені немовлята, жадайте чистого духовного молока, щоб на ньому ви зросли для спасіння, бо ви скуштували, що Господь добрий. Приходьте до Нього – живого коштовного Каменя, знехтуваного людьми, але вибраного Богом” (1-е Петра 2:1-4).
Дорогі брати і сестри, я виріс у тій частині України, де не було овець. Тому описи, якими я поділюся, походять від людей, які мали досвід вівчарства.
Сьогодні ми маємо розмірковувати про пастирство та овець, бо Бог вибрав цю метафору для пояснення важливих стосунків. Поєднання слів “вівця” та “пастух” використовується в Біблії близько 500 разів. В Біблії також написано, що Бог – наш Пастир, а ми – Його вівці. І Великий Пастир, Ісус, поміщає у Свою Церкву людей: щоб утішати нас у життєвих труднощах, дбати про наші душі, захищати нас, як пастир захищає свою отару.
Друга неділя після Великодня присвячена темі Доброго Пастиря. Ісус так Себе називає в Євангелії. Після Воскресіння із мертвих Господь також наказує апостолам піклуватись про Церкву. Коли Християнська Церква почала ширитись, виникла необхідність у більшій кількості пастирів. Тож апостоли почали призначати лідерів у новоутворених християнських громадах. Лідери, вони ж – єпископи, пастирі або старійшини ставили на служіння (шляхом покладання рук) наступників. Ця апостольська практика діє і в наш час. У вузькому сенсі, текст для проповіді стосується пастирів, але в широкому – його сміливо можна використати для всіх лідерів наших громад.
Апостол Петро – автор тексту для сьогоднішньої проповіді, і він добре розумів наказ Ісуса “паси вівці Мої” (Івана 21:16). Він використовує цей образ, щоб нагадати нам, що Бог дає церковним лідерам повеління служити ближнім і віддавати своє життя за друзів.
“На сході сонця пастух виводить овечу отару на пасовище. Коли він гримить брамою і подає голос, вони кидаються вперед, прагнучи, щоб пастух проклав шлях до свіжої трави та прохолодної води. Його шлях відрізняється від того, яким він був останні кілька тижнів. Вівці спочатку неслухняні, бо хочуть повернутися на протоптані шляхи, але все ж, неохоче йдуть за ним, коли він спрямовує їх на свіжі чисті пасовища.
Після входу на нову місцину отара оживає. Кожна вівця намагається перевершити інших у пошуках першого шматочка – солодкої польової квітки, стиглої насіннєвої голівки, поживної конюшини. Кожна травинка зривається на ходу.
Деякі вівці біжать попереду, штовхаючись і борючись за кращі місця. Зрештою, вони вийдуть за межі поля і піднімуться на безплідне кам’яне плато. Пастух іде до жадібних овець і повертає їх на пасовище.
У міру того, як сонце піднімається, а день стає спекотним, отара шукає тінь – кожна вівця виявляє ознаки спраги – опущені вуха та облизування губ. Овець потрібно переконати спуститися крутою кам’янистою стежкою. Це важко. Шлях вузький та небезпечний. Каміння завдає біль їхнім ніжним ногам. Нарешті, вони доходять до тихого ставка з кришталево чистою водою. Протягом кількох хвилин спрага змінюється освіженням.
Далі вівці шукають прохолодну тінь валунів, кущів та дерев, щоб подрімати зо дві години. Пастух переміщається вище, де може оглянути все стадо і переконатися, що немає ні хижаків, ні іншої небезпеки.
У середині дня пастух ворушить овець, щоби вести їх додому. Ватажки стада рушають першими, вгору по крутій стежці. Інші йдуть повільно. Коли вони повертаються на вершини, сильні вітри кидають їм пил у писки. Якби їм дозволили, вони негайно повернулися спиною до вітру. Але пастух змушує аби вони йшли далі, бо, якщо вони не повернуться до заходу сонця, стадо розсіється, а деякі стануть здобиччю.
Шлях важкий, і отара стає зовсім некерованою. Потім пастух зауважує, що стара вівця кульгає. Він іде до неї і знаходить маленький камінець між її копитами. Він бере вівцю на руки, ніжно та заспокійливо тримає її та обережно знімає біль. Він втирає заспокійливу мазь, піднімає її на ноги і вона прямує додому.
Підрахунок свідчить, що одна вівця зникла. Він повертається і, нарешті, знаходить її затиснутою в терновому кущі. Він обережно звільняє однорічне ягня і несе його на плечах кілька кілометрів”.
Це був опис з однойменної книги “Один день із життя пастуха”. Він допомагає дещо дізнатися про пастуха і отару. Ще автор, Філіп Келлер, написав: “Вівці не дбають про себе, як деякі можуть припустити. Вони вимагають нескінченної уваги і ретельного догляду більше, ніж будь-який інший клас худоби”.
Бог характеризує нас так само: ми потребуємо нескінченної уваги і ретельної турботи. І щоб ми могли отримати це, звернімо увагу, що Він наказує робити старійшинам.
1 Старійшини повинні вважати завдання пасти Божу отару за привілей.
Є правдива приказка: “Не одружуйся з дівчиною, з якою можеш жити. Одружуйся на тій, без якої не можеш жити”. Є багато причин, через які людина хоче стати пастирем, керівником у церкві, відповідальним за конкретне служіння. Він (або вона) може хотіти поваги, яку не отримує вдома або на роботі. Можливо, захоче продемонструвати свої біблійні та богословські знання або сподівається заповнити почуття порожнечі, віддаючи час і сили на служіння іншим. Може вірить, що вирішить проблеми там, де інші зазнали невдачі. Та жодна із цих причин не є правильною.
Був час, коли апостол Петро хотів того самого. Він був одним із трьох найближчих до Ісуса апостолів – особисто бачив Преображення, пробував іти по воді, дорікнув Ісусу за те, що Він сказав, що має піти на Хрест, але в той же час, він першим визнав Ісуса Сином Божим. Петро наполягав, щоб Ісус не омивав йому ноги і брав участь у суперечці про те, хто з учнів був найбільшим. Але найбільш показове, що саме Петро сказав: “А Петро сказав Йому: Хоч і всі спокусяться, але не я!” (Марка 14:29)
Петро був сильною і гордовитою людиною. Він мав достатньо повноважень, щоб віддавати накази всім іншим пастирям. Він був першим серед рівних; після воскресіння Ісус особисто відновив його в служінні та наказав пасти Його овець; Він був стовпом ранньої церкви.
Але зверніть увагу на те, як він пише у своєму листі: “Як співпресвітер (співпастир) і свідок Христових страждань, співучасник слави, що має відкритися, я прошу пресвітерів, які є між вами: пасіть те Боже стадо, що є у вас” (1-е Петра 5:1-2). Петра підштовхує одна пристрасть: пасти довірене Богом. Це служіння, яке він вважає своїм найбільшим привілеєм. Це його добровільне служіння. Воно вимагає жертовності, наполегливості, відданості, а іноді, навіть страждань за Христа. Це потребує додаткового часу для молитви, вивчення та роздумів над Словом Божим, для вислуховування людей та їхніх проблем, а також для настанови Божого народу. Немає миттєвого вирішення більшості проблем, з якими стикаються християни. Пастирі покликані піклуватися про душі людей.
“Не одружуйся з дівчиною, з якою можеш жити. Одружуйся на тій, без якої не можеш жити”. Те саме стосується і старійшин: “Не пасіть людей, з якими ви можете жити; пасіть тих, без кого ви не можете жити”.
2 Старійшини повинні усвідомлювати, чию отару їм довірено пасти.
“Пасіть те Боже стадо, що є у вас; наглядайте не з примусу, а добровільно, по-Божому; не задля ненаситної жадоби користі, а з ревності; не як ті, хто панує над спадком, але як ті, хто сам є прикладом для стада” (1-е Петра 5:2-3).
Коли Петро пише це слово до старійшин, то варто звернути увагу на дві деталі.
По-перше, треба звернути увагу на небезпеку влади. Деяких людей вона розбещує. Люди, отримавши владу, мають здатність перетворюватися на тиранів, при цьому забуваючи, Хто їм ту владу дав. Одразу згадую про одну дивну людину з нашої церкви, яка, ставши керівником, одразу нашила собі середньовічного вбрання та поставила собі трон.
Людей, які займають керівні посади, завжди попереджають про небезпеку зловживань. Доброчесний чоловік не віддає наказів своїй дружині. Він віддає своє життя задля її добра. Доброчесний батько повинен правити не залізною рукою, а виховувати своїх дітей у любові, даючи добрий приклад. Церковне лідерство не дає право домінувати. Це означає, перш за все, йти за Спасителем, Який віддав Своє життя за овець.
Цей принцип виходить із вчення і життя Ісуса: “Ісус же, покликавши їх, сказав: Ви знаєте, що князі народів володіють ними, а сильні світу панують над ними. Не так буде у вас: бо хто хоче між вами стати великим, той нехай буде вашим слугою, і хто лише хоче між вами бути першим, нехай буде вашим рабом; так само і Син Людський – прийшов Він не для того, щоби служили Йому, а щоби послужити й віддати Свою душу як викуп за багатьох!” (Матвія 20:25-28)
“А коли помив їхні ноги і надів Свій одяг, знову сів при столі й сказав їм: Чи ви знаєте, що Я зробив вам? Ви називаєте Мене Вчителем і Господом, і добре ви кажете, бо Я Ним є. Отже, коли Я, Господь і Учитель, помив вам ноги, то й ви повинні мити ноги один одному. Адже Я дав вам приклад, щоб і ви робили так, як Я зробив вам” (Івана 13:12-15).
По-друге, важливо зрозуміти всю відповідальність, яка приходить із владою. Старійшини наглядають, вони є прикладом для людей, піклуються про них, але ніколи не мають забувати, кому належать всі християни. Подумайте про таких відповідальних людей як лікар або вчителька, які виховують принца або принцесу. Їхнє становище дає їм деякий авторитет, але діти не належать робітникам. Вони – члени королівської родини. Управління є обов’язком старійшини в церкві, але важливо завжди пам’ятати, що усі вівці належать Царю Ісусу, і одного разу вони займуть престол. Як писав англійський пресвітеріанський пастор та видатний коментатор Святого Письма Метью Генрі: “Вони – народ Божий, і до них слід ставитися з любов’ю, лагідністю та ніжністю заради Того, Кому вони належать”.
3 Старійшини вмотивовані обітницями Христа.
Лідерство в Церкві Христа приносить небагато матеріальних винагород. Вівцям, буває, важко допомагати, робота втомлює, духовні битви приголомшують… Є сила інших місць, де можна заробляти, де можна краще провести час, аніж у церкві. Тому кожен старійшина повинен знати, якої нагороди він шукає, і яка слава його мотивує.
Апостол Петро знайшов те, що дає йому силу служити добровільно і з радістю: “І коли з’явиться Архіпастир, одержите нев’янучий вінець слави” (1-е Петра 5:4). Старійшини не повинні шукати похвали в людей. Єдине, що може їх мотивувати – майбутня нагорода, що не зів’яне. Вони приймуть її з рук Ісуса. Кожен лідер отримає вічну славу.
Пастор Ігор Шемігон, 23.04.2023