ПРОРОК ІЛЛЯ (X-IX СТ. ДО Р. Х.)

1) Розпад Ізраїльського царства (1Цар. 12:1-25)

2) Релігійний розкол. Храми в Бетелі та в Дані (1Цар. 12:26-14:20)

Метою релігійної політики Єровоама І було послабити притягальну силу Єрусалимського Храму. Тельці були споконвічним семітським символом божественної могутности. Як вважають біблісти, у нових храмах вони не слугували ідолами Ізраїлевого Бога, а заміняли херувимів, поставлених у Соломоновому Храмі. А втім, простий народ невдовзі почав ушановувати самих тельців як священні емблеми. У такий спосіб реформа Єровоама І посприяла пробудженню давнього потягу до чуттєвих форм селянської релігії.

3) Боротьба проти впливу поганства в Єрусалимі (915-910 рр.) (1Цар. 15:1-16)

4) Культ Ваала в Самарії. Ахав та Єзавель (1Цар. 16:23-33)

Омрі, засновник Самарії, був одним із наймогутніших царів північного Ізраїля. Про нього нерідко згадують у своїх написах сусідні народи. Ассирійці навіть називали Ізраїль Біт-Хумрі (тобто Дім Омрі). Проте в Біблії згадки про Омрі трапляються нечасто, адже її цікавить не світська, а головно духовна історія народу. Династія Омрі мала тісні зв’язки з Фінікією. Син Омрі Ахав (869-850) одружився з донькою фінікійського царя. Дівчину звали Єзавель, і вона була ревною шанувальницею Ваала-Мелькарта, божества її рідного міста. Під впливом Єзавель Ахав дозволив у своїй столиці культ Ваала поряд із релігією Ягве. (Про фінікійців тієї епохи див. Б. А. Тураев. История древнего Востока, т. II).

5) Пророк Ілля в боротьбі з поганством (1Цар. 17-18)

Пророк Ілля – борець за чистоту віри, продовжувач справи Мойсея та Самуїла. Про його походження й молодість нічого не відомо. Він з’являється в Біблії вже як проповідник Божої волі.

Про посуху й голод у ті роки відомо також із фінікійських джерел.

6) Ілля на Сінаї (1Цар. 19)

Об’явлення Бога не в бурі, а в тихесенькому, лагідному подуві вітру означало злам у релігійній свідомості Старого Заповіту. У такий спосіб Іллі вказано на те, що Ягве – Бог милосердя.

7) Ілля – борець за справедливість. Смерть Ахава (1Цар. 21; 22:1-40)

8) Ілля та Ахазія (2Цар. 1)

9) Вознесення Іллі (2Цар. 2:1-18)

Видіння означало, що пророка Іллю оминула загальна доля людей і він не залишився в аді, куди, згідно з уявленнями давніх євреїв, потрапляли душі померлих[1].

10) Єлисей, син Сафата (2Цар. 3-7)

11) Повалення дому Ахава (2Цар. 9-10)

Жорстокі вчинки, що їх здійснили в ім’я Боже бунтівники, суворо засудив пророк Осія (1:4). Пророк Єлисей більше не мав із новим царем жодних стосунків.

12) Спроба поган утвердитися в Юдеї та порятунок Давидового дому (2Цар. 11-12:1)


[1] Це уявлення про шеол (ад) як загальну для всіх форму існування після смерти близько III-II ст. змінилося на віру в посмертну винагороду та воскресення з мертвих.

ПРОРОКИ-ПИСЬМЕННИКИ (VIII-VI ст. до р. х.)

Пророк у Біблії – це не так провидець майбутнього, як богонатхненний вісник небесної волі. Таємниця пророчого дару перевищує будь-яке раціональне тлумачення. Пророк сприймає себе як Боже знаряддя і водночас зберігає в усій повноті власну особистість, проказує Слово Боже від першої особи, але жодним чином він не схожий на несамовитого віщуна чи піфію, які промовляли, перебуваючи в сомнамбулічному трансі. Деколи пророки чітко усвідомлювали протиріччя між Господньою волею, яку звіщали, та їхньою власною волею. Ці великі релігійні вчителі діють в Ізраїлі з часів Мойсея, з’являючись здебільшого в критичні, переломні епохи. Від імени Бога вони звинувачують народ у гріхах і відхиленнях від істини та закликають його зберігати вірність Заповітові. Центральна ідея проповіди пророків – порятунок від світового зла, прийдешнє Царство Боже, в якому запанує істинний Месія, Помазаник Ягве, і Бог житиме серед людей. Ця проповідь вічного месіянського Царства, про настання якого повідомляли пророки, стала не лише передбаченням Євангелія, а й пророцтвом про «життя прийдешнього віку».

Зазвичай пророки надавали своїм проповідям поетичної форми. Найчастіше вони виголошували їх у Храмі або співали гимни під час богослуження. Іноді для того, щоб надати своїм словам особливої сили, пророки вдавалися до символічних дій і пантомім. Чинячи так, вони дотримувалися усталеної на Сході традиції. Загалом пророки діяли на підставі Мойсеєвого вчення та поглиблювали його. Строге єдинобожжя, дотримання моральних заповідей як основний вид служіння Богові, вірність Заповітові, Бог як жива Особистість, що діє в історії, прийдешнє Царство Боже – головні теми їхніх проповідей (Про пророків-письменників див. Б. А. Тураев. История древнего Востока, т. II).

Читання пророчих книг треба чергувати з читанням відповідних історичних книг.

Попередній запис

ДАВИД І СОЛОМОН

Наступний запис

І. АМОС – ПРОРОК БОЖОГО СУДУ