На мою думку, у простій і справжній молитві-проханні треба перед Господом чітко окреслити дві речі: нашу особисту проблему (можемо коротко й делікатно розповісти Господу про подробиці нашого страждання) й прагнення, щоб стосовно хворого здійснилася Божа воля. Вона щоразу є об’явленням Божого милосердя, однак ми не можемо передбачити, яким чином воно діятиме.
Як ми вже зазначали, Бог зцілює різноманітними способами…
Прохання про те, щоб стосовно стражденної особи здійснилася Божа воля, Господь не може не вислухати. Однак якщо ми по-справжньому довіряємо Господу, то сподіваємося, що Він зважить на наші “пріоритети” й що цю людину, найімовірніше, буде зцілено, так, як ми цього бажаємо. Ми торкнулися делікатної теми, тож я в жодному разі не маю наміру вдаватися в богословські розмірковування. Хотів би радше, ризикуючи видатися суб’єктивним, розповісти, як усе це відбувається в нашій вірі та як сприймається “на місцевості”.
Довірливе прохання про зцілення обов’язково спонукає Бога до здійснення Його волі щодо хворого “з надлишком” і відкриває Господнє серце на те, що ми – ті, що моляться, – воліли б сприймати як сповнення нашого прохання. Це жодним чином не сковує Божого милосердя, яке є нескінченно вільним стосовно стражденної людини, саме так, як ми цього бажаємо. Однак водночас ми бачимо, що таким чином Бог вислуховує наші молитви й знає, що Його воля важить для нас більше, ніж наша власна, – а це головне для добра хворого (й нашого також).
Часом трапляється, що Господь у своїй мудрості, за посередництвом певного натхнення (часто воно приходить під час використання харизми віри або пізнання), тактовно й делікатно дає нам змогу пізнати, якою є Його воля стосовно стражденної особи, за котру ми молимося. Видається, що ця стратегія Божого милосердя об’являється для того, щоб посприяти зростанню довіри й віри в душі тієї людини чи людей, які моляться. Однак тут немає жодного правила, й люди завжди сприйматимуть ці Божі дії певною мірою суб’єктивно. Тому в цій сфері слід особливо дбати про докладне пізнання харизм і натхненного впливу Святого Духа.
* * *
Отець Реґімбал, про якого я вже згадував, розповів сповнену болю й водночас прекрасну історію про те, як одного разу до нього прийшли батьки молодої дівчини на ім’я Маурін, щоби благати Бога про зцілення доньки від розсіяного склерозу. Отець, який уже мав чималий досвід використання харизми зцілення й не раз був свідком зцілень, Божою благодаттю, від цієї хвороби, у присутності Маурін і її батьків поринув у молитву. Дуже швидко, однак, відчув у серці, що те, про що слід молитися, – це не зцілення дівчини, а її приготування до зустрічі з Господом. Відтак попросив батьків залишити його з Маурін наодинці й розпочав з нею розмову про Божу любов і радість, яку відчуваю людина, маючи змогу споглядати Його. Ця розмова дуже зворушила Маурін, оскільки виявилася співзвучною з особистими відчуттями дівчини на тему того, що їй доведеться пережити в найближчому майбутньому. Висповідалася й відчула величезний спокій, який не покинув її аж до моменту зустрічі з Господом, котра настала через два дні…
Ще одна аналогічна подія, в якій я сам брав участь, підтверджує вагу такого типу “натхнення”. Батьки привели до мене дванадцятирічного хлопця, який страждав від страшних нападів задухи, й попросили, щоб я молився за його звільнення від злих духів. Були переконані, що їхнього сина мучить диявол. Я почуваюся невпевнено, але врешті наважуюся на таку молитву, бо мені здається, що такі напади не мають жодного раціонального й психологічного пояснення. Однак під час молитви я швидко зрозумів, що Господа слід просити не про звільнення від злих духів. Інтуїція певною мірою вже підказує мені, якою є правда, тож делікатно намагаюся знайти підтвердження цього в розмові з батьками хлопця: “Чи ви коли-небудь у минулому застосовували щодо вашої дитини насильство?”
“Ніколи!”
“Навіть до його народження?”
Батьки збентежено дивляться одне на одного й врешті, збиті з пантелику, зізнаються: “Так, ми пробували позбутися його на третьому місяці вагітности, але не вдалося… тож кінець кінцем залишили його.”
“А тепер не шкодуєте, що не змогли зробити аборт?”
“…Ні, вже ні, навіть навпаки!”
“Ну то попросіть у нього пробачення й скажіть йому, що любите його.”
“Тепер?”
“Так, якщо це можливо!”
Зробили це дуже просто, а потім ми всі разом молилися за те, щоб на їхнього сина й цілу родину зійшов спокій. Напади задухи через кілька днів припинилися…
Просити наполегливо
Останньою з-поміж внутрішніх налаштувань, потрібних під час такої молитви до Бога, є наполегливість, яку розуміють як наполягання на своєму. Але не всяке наполягання добре. Зокрема, аж ніяк не можна вважати євангельським наполяганням ані бездумно повторювану молитву, ані домагання виконати якусь примху чи вимогу, ані молитву, якій притаманна надмірна емоційність, ані таку, котра підсвідомо прагне замінити Божу волю людською, тощо. Справедливо проявляємо наполегливість щодо Господа Бога тоді, коли в молитву вкладаємо самих себе, коли готові під час неї “втратити частинку себе” або піти на якесь самозречення, щоб показати Богові, що справді віримо в Нього. Отож, у цьому випадку йдеться про любовне наполягання; тільки воно може змусити Бога спрямувати Свій погляд на нас і хворого.
* * *
Отець Роже Г. був обдарований автентичною харизмою зцілення, яку використовував, служачи людям у Північній Америці. Господь оздоровив чимало осіб за посередництвом його молитви, й багато людей приїжджали на його парохію, щоб зустрітися з ним. Через три роки, впродовж яких його харизматичне служіння приносило щораз рясніші плоди, почав відчувати якусь нехіть до всіх тих людей, котрі безперестанку йому заважали. Слабкою рисою його характеру було те, що не вмів казати “ні”, і то не лише тоді, коли треба було подбати про власне здоров’я, а й у тих випадках, коли йшлося про збереження внутрішньої свободи, потрібної для подальшого розвитку харизми. Крім молитов за хворих, він уже зовсім не молився, і його зв’язок з Богом почав слабнути, хоча молитва за зцілення й далі приносила плоди… Втома – а особливо духовна втома – підступно проникла в його життя, внаслідок чого він перестав використовувати харизму зцілення й поступово почав втрачати дар отого “прекрасного наполягання”, про яке свідчив, молячись за хворих. Утрачав її, бо через знеохочення більше не хотів її. Таким чином, швидко, впродовж шести місяців, його харизма зцілення вичерпалася. Його перевили на інше місце праці, й тепер він шкодує, що погано розпорядився тим даром, яким володів.
* * *
Описані внутрішні стани, які налаштовують нас на заступницьку молитву, стосуються кожного, хто за якихось обставин молиться за зцілення. Ідеально опанувати ці способи внутрішнього налаштування неможливо… особливо, коли молимося вперше. Однак має вагу не досконалість володіння ними, а ті старання, яких ми докладаємо, щоб вдосконалити ці навички.
Вони не гарантують отримання зцілення; це радше базові елементи того делікатного духовного досвіду, яким є молитва-прохання, скерована до Отця в ім’я Ісуса Христа.
У світлі розповіді про них деякі фрагменти Євангелія сприймемо з більшим реалізмом:
- “І коли що просити ви будете в Імення Моє, те вчиню…” (Ів. 14:13);
- “Прохаєте та не одержуєте, бо прохаєте на зле, щоб ужити на розкоші свої” (Як. 4:3);
- “Просіть і отримаєте, щоб повна була ваша радість…” (Ів. 16:24).